Розділ 39.2 Зоряна

Зоряна

— Ти вже можеш їхати додому? — питає він, дивлячись на мене.

— Так, — киваю. — На сьогодні все зробила. Можемо йти.

Я вимикаю комп’ютер, ховаю документи до шухляди, звичними рухами перевіряю, чи нічого не забула. Коли підводжуся, Орест вже стоїть біля дверей, тримаючи мою сумку.

— Дозволь, — каже просто.

— Дякую, — усміхаюся, забираючи її з рук, але він не відпускає відразу, і наші пальці ненароком торкаються.

Мить. Коротка, але наповнена. Я швидко відводжу погляд, ніби раптом згадала про справу.

Ми виходимо. Тиша офісу просочується шумом дощу, який долинає з вулиці.

— Я піду через паркінг, — кажу, дістаючи ключі від авто з сумки. — Там сухіше.

— Не треба, — заперечує Орест, нахиляючись до мене. — Машина чекає на вулиці.

— Але моя на паркінгу, — відповідаю машинально.

— Ключі, — каже просто, простягаючи руку.

— Що?

— Дай ключі від машини. Охоронець забере її пізніше. Поїдемо зараз разом.

Я зітхаю, але передаю йому ключі.

— Оресте, я можу дістатися сама, — пробую заперечити.

— Знаю, — усміхається. — Але не сьогодні.

Коли ми виходимо з будівлі, мене майже одразу обдає хвиля холодного вітру. З неба ллє стіною — важкий, справжній дощ, із блиском мокрого асфальту.

— У тебе є парасолька? — запитую, ховаючись у дверному прорізі.

— Ні, — він зиркає на небо й усміхається. — Але є піджак.

Я піднімаю брову, не розуміючи. Він знімає його, розкриває, як невеликий плащ, і нахиляється ближче.

— Іди сюди. Будемо імпровізувати.

— Серйозно? — сміюся, але все одно роблю крок до нього.

— Абсолютно, — каже, і в його голосі чується ледь помітна грайливість, якої я від нього майже ніколи не чула.

Ми вкриваємося під тканиною, яка все одно не рятує: дощ пробиває боки, холодні краплі падають на волосся, щоки, руки. Він кладе долоню мені на плече, притискаючи ближче до себе, тримає піджак над нами однією рукою. Ми йдемо швидко, сміючись, коли черговий потік води зривається просто з даху й обливає нас обох. Асфальт блищить, небо гримить десь далеко, і я відчуваю, що відстані між нами майже немає...

— Швидше, — каже він, і ми вже біжимо, забуваючи про все.

Коли нарешті добігаємо до машини, Орест відкриває дверцята, і я, тремтячи від холоду й сміху, сідаю на пасажирське сидіння. Він швиденько оббігає авто та сідає поруч, на водійське сидіння. Краплі дощу все ще блищать на його волоссі, на щоках…

Ми дивимося один на одного. В очах блимає сміх, подихи ще нерівні.

— Ну, принаймні, — каже він, — тепер у нас є спільне досягнення: вижили без парасольки.

— І без сухого одягу, — додаю я, посміхаючись.

— Це вже деталі, — відповідає він, нахиляючись трохи ближче.

Наші плечі знову торкаються. Мить тягнеться довше, ніж мала б. І якби не звук дощу, що барабанить по даху, я б, мабуть, почула, як міцно колотиться моє серце. Він зводить погляд, заводить двигун і, перш ніж рушити, тихо каже:

— Добре, що ти сьогодні закінчила раніше.

А я, дивлячись у вікно, думаю:

Добре, що ти прийшов саме сьогодні.

Машина плавно ковзає мокрим асфальтом, двірники рівномірно відганяють дощ. Усередині тепло, і від звуку двигуна мене трохи хилить у дрімоту. Орест зосереджено дивиться на дорогу, його обличчя в світлі вуличних ліхтарів здається спокійним, але я помічаю легку втому в куточках очей.

Мій телефон вібрує в сумці. Погляд на екран: Стефа.

— Вибач, — кажу тихо й натискаю «прийняти».

— Привіт, — її голос звучить сонно, але тепло. — Ти вже їдеш?

— Так, — усміхаюся, глянувши краєм ока на Ореста. — Вже в дорозі.

— О, чудово. Бо я... ну, не приготувала те, що планувала, — каже винувато. — Після терапії лягла на хвилинку і заснула. Прокинулася тільки зараз.

Я тихо сміюся.

— Це не злочин. Може, тіло саме вирішило, що відпочинок важливіший за кулінарію.

— Ага, моє тіло просто трохи лінувате, — жартує вона. — Але голова ще болить, мабуть, від погоди.

— То ляж відпочинь, — кажу м’яко.

— Може, я щось замовлю доставкою? — питає вона. — Або ти можеш взяти щось на винос, коли будете проїжджати повз якийсь ресторанчик.

— Добре. Ми заїдемо десь дорогою, купимо вечерю, — усміхаюся. — Ти головне не переймайся.

— Добре… — на тому кінці чується усмішка. — Тепер усе під контролем. Я тоді ще полежу.

— Відпочивай, — кажу.

Вимикаю дзвінок, кладу телефон у сумку. Мовчання в машині триває кілька секунд, тільки звук дощу супроводжує нас. Але я помічаю, як Орест кидає на мене короткий, майже непомітний погляд.

— Стефа? — питає спокійно.

— Так, — відповідаю, поправляючи пасок безпеки. — Казала, що заснула після терапії, тому не приготувала те, що хотіла. Просила заїхати кудись і взяти щось на вечерю.

— Стефа... — він на мить усміхається, — вже прийняла тебе як сестру. Не кожному вона так дзвонить.

Я дивлюся у вікно, щоб приховати, як сильно мене зачепили ці слова.

— Вона справді стала мені близькою, — кажу тихо. — Іноді я забуваю, що це скоро припиниться.

Справа закінчиться — і я зникну з їхнього життя.

— Деякі люди входять у життя так, ніби були там завжди, — відповідає він сконцентровано. Потім додає: — Є один ресторан по дорозі. Там непогана кухня, і вони швидко пакують страви на винос.

— Ідеально, — кажу.

Він звертає з головної дороги, і через кілька хвилин ми зупиняємося біля затишного ресторану з теплим світлом у вітринах. Усередині видно кілька людей, що вечеряють під м’яку музику.

Замовлення робимо швидко: теплий суп, пасту, салат. Орест замовляє ще штрудель на десерт. Я помічаю це й усміхаюся.

— Усе-таки штрудель, — кажу, киваючи на коробку.

— Традиції треба зберігати, — відповідає він.

Додому доїжджаємо швидко. У квартирі темно та тихо. Я обережно відчиняю двері до кімнати Стефи: вона спить, дихання рівне, спокійне. Поруч на тумбі — недопита вода й книжка, що впала на бік.