Розділ 39.1 Зоряна

Зоряна

Минуло кілька тижнів. Дні наче розпливаються між роботою, зустрічами й тихими вечорами вдома. Після відпустки я повернулася до офісу. Режим, звичка, структура… усе це дає мені опору, повертає відчуття стабільності.

Я також почала терапію з Ігорем Володимировичем. Ми зустрічаємось двічі на тиждень, і за цей час я навчилась не відвертатися від того, що болить. Сни стали не такими гострими. Вони все ще приходять, але вже не зривають мене серед ночі в паніці. Це, напевно, і є маленьке відновлення.

Стефа теж почала свій шлях до рівноваги. Вона відвідує психотерапевта, лікарів, відновлює сили, але більшість часу проводить удома. Ми стали ближчими. З нею легко… вона щира, тепла, трохи імпульсивна, і в нашому спілкуванні немає напруги. Ми готуємо разом, іноді гуляємо, сміємося, навіть обговорюємо книжки чи фільми. Іноді вона нагадує мені молодшу сестру, якої в мене ніколи не було.

Орест… Він постійно у справах: бізнес, зустрічі, документи, люди. Я бачу, як він змінюється, не так зовні, як внутрішньо. Став зібранішим, навіть спокійнішим, ніби відчув опору у своєму виборі. Вдень його майже не буває, але вечорами він завжди поруч. Ми бачимося на кухні за вечерею або у спальні, коли день завершується.

Він навчився читати мій стан без слів. Якщо бачив, що я не сплю, просто сідав поруч, не питав нічого, поки я сама не говорила. І завжди, якщо я прокидалася від жахів, приносив таблетку й склянку води. Не питаючи, не коментуючи, просто мовчки допомагав.

Його турбота стала частиною мого життя. Тихою, але глибокою.

І, можливо, саме тому я почала ловити себе на тому, що чекаю його повернення. Що мені бракує не тільки його присутності, а й звуку його голосу, його рухів, того, як він іноді усміхається, навіть не дивлячись у мій бік. Мені подобається, коли він торкається мого плеча… просто, між іншим, але від цього серце зупиняється. І я починаю розуміти, що це вже не просто прив’язаність. Це щось більше…

Те, чого я боялася з самого початку…

І все ж кожен вечір я ловлю себе на думці, що чекаю момент, коли він увійде у квартиру, кине на мене короткий погляд, усміхнеться, поцілує у щоку (хоча я і розумію, що робить це лише тому, що Стефа поруч)… а потім він завжди питає: «Ти вже вдома?»

Короткі розмови перед сном, кілька хвилин тиші… Я зберігаю кожен такий момент у пам’яті, наче боюся, що одного дня вони зникнуть.

***

П’ятниця. За вікном похмурий літній день: небо сіре, важке, вітер кидає дощ по склу дрібними ударами. Я сиджу за робочим столом, дивлюся на монітор, але очі давно втратили фокус. Думки повільно пливуть кудись далеко додому, до тієї спокійної кави, до вечора, до нього…

Стук у двері вириває мене з думок. Короткий, чіткий, упевнений. Кліпаю, переводячи погляд.

— Зайдіть, — кажу автоматично.

Двері відчиняються. І вже за мить я завмираю, бо у прорізі стоїть Орест. Мокре волосся, в руках якась папка, строгий, але в очах блимає знайоме тепло.

— Можна? — каже він із ледь помітною усмішкою.

Моє серце знову робить той самий зрадливий рух… швидке, майже непомітне прискорення. Мені одразу здається, що навіть цей сірий день став світлішим.

— Орест?.. — мимоволі усміхаюся, все ще не до кінця вірячи, що він справді тут. — А як ти… як ти дізнався, де я працюю?

Ми ніколи не обговорювали такі деталі: він знав, що я працюю координаторкою у благодійному фонді, але не питав, де саме…

Він піднімає брову, ледь усміхаючись:

— А ти не рада мене бачити?

— Ні, звісно, рада, — кажу, підводячись із-за столу й підходячи ближче. Усередині щось дивно тремтить, ніби я стою не в офісі, а на межі чогось зовсім іншого.

Коли я зупиняюся перед ним, він нахиляється і зовсім природно, ніби за звичкою, цілує мене в щоку.

— Привіт, — каже тихо.

Я завмираю на мить. Цей дотик короткий, теплий і водночас зовсім інший, ніж удома. Тут не гра, не прикриття. Тут немає глядачів… Він теж, здається, розуміє це, бо відразу відступає на півкроку, проводить рукою по потилиці.

— Вибач, — каже з легкою ніяковістю. — Якось автоматично.

— Усе добре, — усміхаюся м’яко. — Просто… не очікувала. Сідай, будь ласка.

Він сідає навпроти, кладе папку на край столу та спокійно переводить погляд на мене.

— Насправді дізнатися, де ти працюєш, не було складно. За тобою все ще закріплений охоронець.

— Охоронець? — перепитую здивовано, бо за ці кілька тижнів я взагалі нікого не бачила. — Я його навіть не помітила.

— Це добре, — усміхається він. — Значить, він добре працює. Ми ж із тобою це обговорювали. Пам’ятаєш? — я киваю. — Не хвилюйся, це тимчасово. Як тільки ми завершимо справу і знайдемо всіх, хто причетний, охорони більше не буде.

Я киваю, але в грудях легкий холод, нагадування про те, що історія ще не закінчена.

— То… щось сталося? — питаю після короткої паузи. — Чому ти прийшов саме сюди? Зазвичай ми бачимося вдома.

— Ні, нічого термінового, — каже він спокійно. — Просто сьогодні трохи раніше закінчив. Знав, що ти закінчуєш роботу приблизно в цей час, тож вирішив заїхати. По дорозі.

— І все? — підозріло примружуюся.

Він усміхається куточком губ, але в очах з’являється серйозність.

— Не зовсім. Є ще дещо, про що я хотів поговорити. При Стефі не хотів підіймати цю тему.

Я насторожуюся. Його тон змінюється, той самий, який завжди з’являється, коли мова про справу.

— Пам’ятаєш підозри щодо Тетяни? — починає він. Я киваю. — Вони підтвердилися. Після того, як ми поїхали з комплексу, контрабанда там продовжилася. Усі, кого тоді затримали в лісі, сидять за ґратами, але стало зрозуміло, що вони, лише виконавці. Хтось керує цим зверху.

— І ти думаєш, це Тетяна? — питаю тихо.

— Ймовірно. Але не тільки. Ми підключили знайомих у поліції, зараз за нею спостерігають. — Він говорить спокійно, рівно, але в кожному слові відчувається напруга. — Ми сподіваємося, що вона виведе нас на інших, бо явно працює не сама.