Розділ 38.2 Зоряна

Зоряна

Темрява щільна, майже жива. Спершу шурхіт, потім тупіт, тіні, і той самий голос, що звучить зовсім поруч, шепоче щось різке, холодне. Я намагаюся бігти, але ноги важкі, як свинець. Серце рветься з грудей, дихання збивається… і в ту ж мить, коли тінь нахиляється до мене, я вириваюся.

Різко сідаю на ліжку, задихаючись, схлипнувши від надто реального страху. Повітря різко врізається в легені, у вухах шумить кров. Плечі напружені, руки тремтять, кілька сліз скочуються по щоках самі, без дозволу.

Здається, я навіть не кричала, але серце стукає так, що, певно, розбудило б пів будинку.

— Зоряно? — стурбований, тихий, трохи хриплуватий голос поруч. Світло світильника прорізає темряву. Орест сідає, нахиляється до мене. Його обличчя ще сонне, але очі повністю зосереджені. — Гей… подивися на мене. — Його руки м’яко торкаються мого обличчя, обрамляють його, змушуючи зосередитись на ньому, а не на страху. — Дихай. Повільно. Тут безпечно, чуєш? — Я намагаюся вдихнути, але повітря наче ріже. — Слухай. — Його голос тихий, рівний, глибокий. — Відчуй мій подих. Разом. Повільно. Вдих. І видих.

Я підлаштовуюсь під його ритм. Поступово дихання сповільнюється. Серце все ще б’ється швидко, але вже не боляче. Його руки теплі, упевнені. Він не відпускає моє обличчя зі своїх долонь, просто сидить поруч, тримаючи, доки я не починаю відчувати реальність.

— Усе добре, — каже м’яко. Він бере мої долоні, стискаючи їх у своїх. — Це просто сон.

Я заплющую очі, стискаю пальці в його руках. Сором і полегшення змішуються всередині, коли знову нахлинають тихі, майже беззвучні сльози. Він не каже нічого, не втішає порожніми словами. Просто притягує ближче, обіймає.

Його груди теплі, дихання рівне. Моя щока торкається його футболки, і я відчуваю спокій, який приходить не з голови, а з тіла, наче його присутність перекриває шум у думках. Він однією рукою погладжує мене по волоссю — повільно, заспокійливо.

— Я поруч, — шепоче він. — Ти в безпеці.

Я не відповідаю. Лише киваю, впиваючись пальцями у тканину його футболки, ніби в якір. Дихання вирівнюється. Страх відступає. Тиша повертається поступово. Я чую, як за вікном шумить вітер, як десь далеко проїжджає машина, як його серце б’ється. І це єдине, на чому хочеться триматися. Коли він розуміє, що я заспокоїлась, не відпускає одразу. Просто сидить так ще кілька хвилин, тримаючи, погладжуючи волосся, поки мої руки нарешті не перестають тремтіти.

Я тихо видихаю, шепочу майже нечутно:

— Дякую…

Він не відповідає словами. Лише стискає мене трохи міцніше.

— Що сталося? — тихо питає він, не відпускаючи мене. Його голос рівний, спокійний, але в ньому відчувається турбота. — Що тебе так налякало?

Я ковтаю повітря, відчуваю, як пересихає в роті. Приховати не вийде, одразу це не мине… Я вдихаю глибше, намагаючись зібратися.

— Це… сни, — кажу тихо. — Вони наче відбуваються насправді. — Він не перебиває, лише уважно дивиться. — З того дня, як ми приїхали… я щоночі бачу один і той самий жах. — Голос починає тремтіти, і я опускаю очі. — Мене переслідують ті події. Я знову там, у тому будинку, коли ми тікали зі Стефою. Усе виглядає так реалістично… я відчуваю біль, запах пилу, холод. Навіть те, як мені тоді було страшно. — Орест слухає мовчки, не відводячи погляду. — Це триває вже кілька ночей, — продовжую. — Коли прокидаюся, здається, що тіло досі пам’ятає все. Серце шалено б’ється, наче я знову біжу, а не лежу в ліжку. — Я роблю паузу, вдихаю, намагаючись стримати нову хвилю сліз. — З наступного тижня починаю курс терапії з психотерапевтом. Ми вже домовилися. — Потім додаю тихіше: — У сумці є таблетки, які мають допомогти заснути.

— Таблетки? — питає він спокійно, не з ноткою докору, а з розумінням.

— Легке заспокійливе, — відповідаю. — Ігор Володимирович виписав рецепт. Сказав приймати лише тоді, коли відчую, що не справляюся.

Кілька секунд він мовчить. Лише дивиться. Потім киває:

— Добре. Ти правильно зробила, що звернулася до лікаря.

Його голос тихий, але впевнений.

— Ти ж не спала й минулої ночі, правда?

Я опускаю очі.

— Дуже мало. Посеред ночі прокинулася і вже не змогла заснути.

— І сьогодні, коли ми були в лікарні… — він починає, але не договорює.

Я все розумію й кажу сама:

— Так. Я тоді була у лікаря. Просто потрібно було забрати рецепт.

Він повільно зітхає, коротко киває, потім встає з ліжка.

— Зараз, — каже просто.

Через хвилину повертається з моєю сумкою. Стає навпроти, подаючи її. Я мовчки розстібаю блискавку, дістаю невелику упаковку. Таблетки в долоні здаються майже беззахисними, як і я сама в цю мить.

Орест виходить із кімнати і за кілька хвилин повертається зі склянкою води.

— Тримай, — каже спокійно.

Я вагаюся, але все ж беру. Його пальці ледь торкаються моїх… теплі, упевнені.

Ковтаю таблетку, запиваю водою. Він забирає склянку, ставить на тумбу.

— Давай ти спробуєш заснути, — каже м’яко.

Ми лягаємо. Він повертається обличчям до мене. Я відчуваю, як повітря між нами стишується, стає густішим, теплішим.

— Якщо знову буде страшно, — каже він, — просто скажи. Не мовчи.

Я киваю.

— Добре.

Ми ще трохи розмовляємо — тихо, уривками: про Стефу, про його нову справу, про те, що світ, можливо, потроху почне ставати нормальним. Його голос рівний, низький, він говорить спокійно, і цей тембр діє краще, ніж будь-яке заспокійливе.

Мої повіки важчають. Тіло розслабляється.

Він стежить за мною, не відводячи погляду, поки я не зітхаю глибше, повільніше.

Останнє, що я відчуваю, це його рука, що легенько торкається мого волосся. І вперше за цей час я засинаю без страху.