Розділ 38.1 Зоряна

Зоряна

Телефон спалахує коротким сигналом. На екрані висвітлюється повідомлення від Ореста:

«Затримаюсь. Не чекайте на мене, лягайте спати. Усе гаразд».

Коротко, лаконічно, як завжди. Я перечитую двічі, відчуваючи, як щось ледь стискається всередині. Не тому, що він не прийде, просто… дивно, як швидко його присутність стала відчутною навіть на відстані.

«Добре», — друкую у відповідь і відкладаю телефон на стіл.

За кілька хвилин дзвонить охоронець через домофон, підтверджуючи, що я чекаю кур’єра. Розраховуюся, беру пакети з теплими коробками й ароматами, що одразу наповнюють кухню… паста, соус, теплий хліб, яблучний штрудель. Запах домашньої вечері створює відчуття, ніби все справді спокійно.

Я розкладаю їжу, сервірую стіл не для вигляду, а просто щоб було затишно. Пасту розкладаю у глибокі тарілки, штрудель ставлю на невелике блюдце, чай доливаю у чашки. Коли все готово, йду кликати Стефу.

Двері до її кімнати прочинені. Вона лежить на ліжку, напівобернена до вікна. Світло торкається її обличчя, видно, що вона втомлена. Очі прикриті, але не спить: дихає рівно, поверхнево, наче сил на глибокий сон просто немає.

— Стефо, вечеря приїхала, — кажу тихо.

Вона відкриває очі, посміхається слабко.

— Вже? Ой, я трохи задрімала.

— Так, — усміхаюся. — Ходімо, треба щось поїсти.

Вона не сперечається, повільно підіймається, злегка потягується, поправляє волосся.

— А Орест? — питає дорогою до кухні.

— Написав, що затримається. Сказав, щоб не чекали.

— Ну, він такий, — каже тихо. — Як завжди.

Ми сідаємо за стіл. Вона бере виделку, пробує пасту і її обличчя одразу розслаблюється.

— Смачно…

— Це твоя заслуга, — кажу я. — Ти вибирала.

Вона усміхається, але усмішка швидко згасає, втома знову проступає у її рисах. Кілька хвилин ми їмо майже мовчки. Я дивлюся, як Стефа неквапно, зосереджено їсть, наче кожен шматок, це частинка повернення до звичного життя.

— Ти добре тримаєшся, — кажу обережно, коли вона ставить виделку.

— Я стараюся, — зітхає вона. — Лікар казав, що це важливо… робити вигляд, що все нормально.

— Не «робити вигляд», — поправляю лагідно. — Просто дозволити собі бути без тиску. У спокої.

Вона дивиться на мене й усміхається куточками губ.

— Ти говориш як психолог.

— Бо я ним і є, — відповідаю, і ми обидві тихо сміємося.

Але навіть сміх у неї м’який та втомлений.

— Вибач, якщо я зараз виглядаю якось… дивно, — каже вона, відставляючи тарілку. — Просто день був насичений.

— Це нормально. — Я підводжуся, забираючи посуд. — Іди відпочинь. Я тут усе приберу.

— Ні, я допоможу… — починає вона, але я легенько кладу руку їй на плече.

— Стефо, справді. Іди спати. Завтра буде легше.

Вона кілька секунд дивиться на мене, потім киває.

— Добре. Але коли Орест повернеться, скажи, що я його не дочекалася не з образи, а просто… не витримала боротьби з подушкою.

Я усміхаюся.

— Обіцяю.

Вона йде до своєї кімнати, тихо зачиняє двері. Я залишаюсь сама. Тарілки ще теплі від рук, чай пахне м’ятою. Я повільно прибираю стіл, витираю поверхні… механічно, просто щоб тримати себе зайнятою.

Коли все чисто, заварюю собі новий чай, сідаю біля вікна. Місто за склом пульсує жовтими вогнями, а в голові звучить його коротке: «Не чекайте, лягайте спати…» Я дивлюся в темряву, і мені здається, що ця тиша вже знайома. Спокійна. Але водночас тривожна як перед тим, коли хочеш повірити, що все просто.

Час тягнеться дуже повільно. На годиннику — після десятої, потім — одинадцята, а Ореста все ще немає. Світло з кухні створює м’яку пляму на стіні, годинник тихо цокає, і кожен цей звук здається гучнішим, ніж він є насправді.

Я сиджу біля вікна, обійнявши чашку з остиглим чаєм, і ловлю себе на тому, що починаю… турбуватися. Дурниця, звичайно. Дорослий чоловік, у нього справи, зустрічі, робота. Але з кожною хвилиною в голову лізуть думки, яких не хочу мати.

Може, вирішив розвіятися?

Може, зустрів когось?

А може, просто хоче побути наодинці, щоб не відчувати відповідальності за нас обох?

Я стискаю чашку міцніше.

Досить. Це не твоє діло, — кажу собі подумки. — Він дорослий, у нього життя, робота, справи. Якби міг, вже приїхав би.

Щоб хоч трохи відволіктися, іду перевірити Стефу. Двері її кімнати прочинені, і в напівтемряві я бачу, як вона спить. Дихання рівне, обличчя спокійне. Я усміхаюся й тихо зачиняю двері.

У своїй кімнаті перевдягаюся в піжаму — тонку, світлу, м’яку на дотик. Коли тканина торкається шкіри, усвідомлюю, як сильно втомилася. Лягаю, але сон не йде. У голові — тиша і хаос водночас. Згадую, що сьогодні він спатиме тут, у цій кімнаті. І ця думка теж не додає спокою.

Клацання замка виводить мене з роздумів. Я підводжуся, визираю у коридор.

— Привіт, — шепочу.

Орест стоїть біля дверей, роззувається. Виглядає втомленим, але спокійним. Його голос звучить глухо, майже шепотом:

— Ти ще не спиш?

— Ні… не змогла. — Я намагаюся усміхнутись. — Думала, може, ти голодний. Хочеш щось поїсти?

Він зітхає, але усміхається у відповідь.

— Якщо чесно, нічого не їв з обіду. Буду вдячний.

Ми йдемо на кухню.

Я ставлю тарілки, підігріваю пасту, дістаю штрудель.

— О, навіть десерт є? — дивується він, нахиляючись до столу.

— Це Стефа замовила, — відповідаю, не дивлячись прямо. — Сказала, що ти любиш штрудель із яблуками.

Він зупиняється, дивиться кілька секунд так, що я відчуваю цей погляд навіть спиною.

— Пам’ятає, — каже тихо. — У неї гарна пам’ять.

Я ставлю перед ним тарілку.

— Як пройшов день?

— Нормально, — відповідає він коротко, але без напруження. — Зустрічі, документи, трохи хаосу. Але вже краще.