Розділ 37.2 Зоряна

Зоряна

Ми повертаємось до квартири десь після обіду. Сонце вже починає хилитися, кидаючи на фасади тепле, м’яке світло. Скляні двері комплексу відбивають наші силуети, і на якусь мить мені здається, що вони виглядають… надто справжніми. Наче ми і справді родина…

Коли ми входимо до квартири, перше, що я чую, — це тиша. Спокійна, приємна, домашня тиша. Орест несе сумку Стефи, не дозволяючи їй тягнути нічого важкого.

— Гостьова кімната там само, де й завжди, — каже він, і в його голосі чується знайома турбота.

Стефа киває:

— Я пам’ятаю. Нічого не змінилося, — усміхається вона, оглядаючись. — Усе ще ідеальний порядок.

Я намагаюся поводитися природно, хоча відчуваю легку напруженість у всьому: у тому, як стою, як усміхаюся, навіть як дивлюся на Ореста.

Ми з ним… не справжні. Але від нас чекають саме цього… реальності, яку ми самі ж і створили.

— Я розкладу речі, — каже Стефа, проходячи до своєї кімнати.

Орест кидає мені короткий погляд, і я розумію: йому теж трохи ніяково.

— Ми всі швидко звикнемо один до одного, — тихо каже він, майже для себе. — Це добре, що вона виглядає краще.

— Так, — погоджуюся м’яко. — Вона помітно змінилася з моменту ювілею твого дідуся.

Він киває, на мить зупиняючись біля дверей до вітальні.

— Я маю від’їхати на кілька годин, — говорить спокійно. — Є справи, які потрібно закрити сьогодні.

— Гаразд, — кажу я, намагаючись приховати, що після ночі все ще відчуваю слабке тремтіння всередині.

Він обертається до Стефи, яка щойно вийшла з кімнати.

— Якщо щось потрібно, звертайся до Зоряни, — каже з усмішкою. — Хоча ти й так тут усе знаєш.

— Та знаю, — сміється вона. — Але якщо що, обіцяю не тероризувати Зоряну питаннями.

— Тероризувати мене не вийде, — відповідаю, теж усміхаючись. — Я загартована.

— О, я не сумніваюся, — підморгує вона й повертається до своєї кімнати, щось наспівуючи собі під ніс.

Орест на мить дивиться їй услід, потім знову переводить погляд на мене.

— Я надовго не затримаюсь, — каже він тихо. — Може, години три-чотири.

— Добре, — відповідаю трохи невпевнено. — Ми впораємося.

Він робить крок ближче. Стефа на мить визирає з кімнати. І все відбувається настільки природно, що я навіть не встигаю зреагувати: він просто нахиляється й цілує мене в щоку.

Рух спокійний, невимушений, але від цього всередині все стискається.

Відчуваю легкий аромат його парфуму, тепло його дотику. І знаю: це частина ролі. Але тіло не розуміє, що це лише вистава…

— До вечора, — каже він просто.

Я киваю, намагаючись не видати, як сильно збилося дихання.

— Добре. Обережно там.

Він бере ключі, кидає на мене уважний погляд, трохи довший, ніж потрібно. Потім виходить. Двері зачиняються. Я торкаюся щоки, ніби там ще залишилося тепло.

«Роль, — кажу собі подумки. — Ти просто граєш роль».

І все ж у грудях пульсує щось тепле.

***

Квартира занурена в м’яку тишу. У вікнах вечірнє світло. Я стою біля кухонного столу, вмикаючи чайник, коли з гостьової виходить Стефа. Вона виглядає краще, ніж у лікарні. На обличчі з’явився здоровий рум’янець, рухи впевнені, жваві. Тільки в очах іноді блимає втома, як тінь, що не встигає за усмішкою.

— Може, щось замовимо на вечерю? — пропонує вона, торкаючись рукою живота. — Може, й Орест вже повернеться, якраз разом поїмо.

— Гарна ідея, — усміхаюся я. — Що любиш?

Вона одразу починає перераховувати варіанти: суші, пасту, піцу, салати, навіть десерти. Її голос звучить легко, звично, і на мить здається, ніби все справді просто: дві дівчини обирають вечерю, чекаючи на спокійний вечір.

— Тільки не піцу, — кажу, коли вона втретє пропонує. — У студентські роки переїла, тепер рідко їм, хіба що коли дуже захочеться.

Стефа сміється:

— Домовились. Може, тоді італійську пасту?

— Нехай буде паста. І салат.

— І щось до чаю. — Вона бере телефон і швидко гортає додаток доставки. — Орест любить штрудель із яблуками, може, візьмемо?

Я завмираю. Її фраза звучить настільки буденно, настільки природно, що я навіть не одразу реагую.

— Ти… пам’ятаєш, що він любить? — питаю.

— Авжеж, — знизує вона плечима. — Я ж не вперше у нього живу. Ми часом разом їли, коли я навідувалась. — Потім піднімає на мене погляд, лукавий, але теплий. — А тепер ти маєш знати про нього краще за мене, так?

Я завмираю з чашкою в руці, не знаючи, як реагувати.

Стефа говорить щиро, без натяку на підозру, просто як людина, яка радіє, що її брат щасливий. І це робить ситуацію ще більш незручною.

— Мабуть, — кажу я коротко, намагаючись усміхнутися. — Ти чай або каву будеш?

Вона піднімає брови, але в її очах з’являється той самий блиск — теплий, сестринський.

— Чай, — киває задоволено. — Знаєш, коли я вперше вас побачила разом, я подумала: о, нарешті хтось, із ким він не намагається все контролювати. — Вона сміється. — Орест завжди, як на мене, був надто серйозний. А біля тебе… ніби м’якший.

Слова зависають між нами. Я розумію, що треба щось відповісти, але всередині піднімається дивне відчуття… ніби я обманюю родину Ореста, а особливо цю дівчину, яка дивиться на мене з довірою.

— Мені здається, — кажу обережно, заварюючи напій, — він просто навчився дозволяти собі трохи відпочивати.

— Це добре, — киває Стефа. — Він завжди піклувався про всіх, крім себе. Може, тепер ти його навчиш інакше.

Я лише усміхаюся у відповідь, але в горлі раптом стає сухо. Якби ж вона тільки знала, що все це вистава. Що я не його наречена, що ми лише граємо ролі: спочатку — заради його спокою, тепер — заради її…

Стефа тим часом завершує замовлення та кладе телефон на стіл. Ставлю перед нею чашку з чаєм.

— Дякую, — каже, роблячи ковток. — Впродовж години привезуть їжу. Якщо він не повернеться, потім розігріємо для нього.