Розділ 37.1 Зоряна

Зоряна

Ми доїжджаємо до лікарні швидше, ніж я очікувала. Дорога минула тихо, і мені навіть здалося, що шум двигуна притлумлює думки. У фоє, коли ми заходимо, пахне стерильністю і кавою з автомата — звичний запах лікарень, що одночасно заспокоює й напружує.

Орест іде поруч, упевнено, як завжди. Його присутність додає відчуття стабільності, навіть тут, де люди часто проходять через біль. Коло стійки реєстрації він коротко вітається з медсестрою, називає прізвище сестри.

— Вона у сьомій палаті, — каже медсестра.

— Дякую, — відповідає він і звертається до мене:

— Перед випискою хочу поговорити з її лікарем. Уточнити кілька моментів, щоб розуміти, як краще організувати відновлення вдома.

Я киваю.

— Це правильно, — підтримую.

Ми кілька секунд стоїмо біля коридору, що веде до палат. Я раптом згадую про Ігоря Володимировича: мені потрібно забрати рецепт. Легке заспокійливе, яке допоможе бодай трохи спати.

— Оресте, — кажу, поки він звіряє щось у телефоні, — мені потрібно дещо зробити. Давай зустрінемось біля палати Стефи через десять хвилин?

Він одразу підіймає погляд, трохи нахиляє голову, уважно вдивляючись у мене.

— Щось сталося?

— Ні, — відповідаю спокійно. — Просто потрібно дещо зробити.

— Тут, у лікарні? — уточнює він, і в його голосі чується не підозра, а швидше турбота.

— Так, у лікарні, — підтверджую. — Але нічого серйозного.

Його погляд затримується на мені трохи довше, ніж зазвичай. Він, здається, хоче запитати ще, але стримує себе.

— Гаразд, — каже після короткої паузи. — Через десять хвилин біля палати. Не запізнюйся.

— Добре, — відповідаю, намагаючись зберегти рівний тон.

Коли він відходить у бік кабінетів, я видихаю. Його аналітичність — те, що водночас і заспокоює, і лякає. Він відчуває, коли я щось не договорюю. І, можливо, саме тому я зараз не хочу пояснювати нічого.

Дивлюся йому вслід, а потім розвертаюся до іншого крила будівлі. Зараз потрібно просто забрати рецепт. І повернутися. Все під контролем.

Кабінет Ігоря Володимировича зустрічає запахом кави й нотками деревини від полиць із книгами.

Коли я заходжу, він підводить голову від паперів і одразу тепло усміхається.

— А, Зоряно, заходь. Я якраз приготував рецепт, — каже, підводячись і дістаючи аркуш із шухляди.

— Дякую, що знайшли час, — відповідаю я, намагаючись говорити звичним спокійним тоном.

— Все добре, не хвилюйся, — він кладе рецепт на стіл, проте не відразу відпускає. — Як ти?

Я ледь помітно усміхаюся.

— Складно сказати. Напевно… стабільно.

— «Стабільно»… це те, що пацієнти часто кажуть, коли їм погано, але вони не хочуть розкриватися, — відповідає без жодного осуду.

Я вдихаю, відводячи погляд на полицю з книгами.

— Просто знову була безсонна ніч.

— Ти пробувала дихальні техніки? — уточнює він.

— Так. Вони допомагають… але не завжди.

— Це нормально, — киває. — Організму потрібно трохи часу, щоб відновити зв’язок між тілом і відчуттям безпеки. — Його голос спокійний, рівний. Я слухаю і ловлю себе на тому, що навіть ці фрази трохи стабілізують. — Я виписав легкий транквілізатор, — каже він, підсуваючи мені рецепт. — Приймай лише за потреби, не постійно. І не лякайся, якщо в перші рази сон буде неглибоким, організм просто навчиться розслаблятися без контролю.

Я беру рецепт, дякую.

— Мені здається, що я вже забула, як це… розслаблятися…

— Не забула, — м’яко заперечує він. — Ти просто весь цей час тримала себе в режимі виживання. Це не вимикається за бажанням. Але ти рухаєшся в правильному напрямку. Ми почнемо курс терапії з наступного тижня. Ти одужаєш.

Його слова прозвучали тихо, але впевнено. Я киваю, опускаючи погляд.

— Сподіваюсь. Просто минуле ще тримає.

— Воно й триматиме, доки ти не навчишся дозволяти собі не боротися, — відповідає він. — Іноді спокій — це теж сміливість.

Ми кілька секунд мовчимо. Ця тиша не напружує. Вона така сама, як його голос: стримана, тепла, без тиску.

— Дякую, — кажу нарешті.

— Добре. І, Зоряно, — він піднімає погляд. — Якщо відчуєш, що стан погіршується, не чекай до наступного прийому. Подзвони. Хоч уночі. Гаразд?

— Гаразд, — усміхаюся легше. — Але сподіваюся, що цього не відбудеться.

Він коротко киває, усміхається у відповідь, професійно, але по-людськи.

Я виходжу з кабінету, стискаючи в руці рецепт. Спускаюся вниз, на перший поверх, до аптечного кіоску біля реєстратури.

Поки стою в черзі, в голові крутяться думки… чи радше уривки. Механічно розглядаю коробки на полицях, але думаю не про це…

Сьогодні ми ночуватимемо в одній кімнаті.

Я знаю, що Орест казав про це спокійно, без підтексту, до того ж ми вже спали в одному ліжку... Ми вдаємо наречених, це логічно… Але тепер, коли я думаю про ніч, усередині все тремтить.

Якщо знову насниться те саме... Якщо я прокинусь від крику чи ривка… Я не хочу, щоб він бачив мене у поганому стані.

Майже непомітно видихаю.

«Якщо що, вип’ю ліки і засну швидше», — заспокоюю себе, поки фармацевт пакує невелику коробочку.

Розраховуюся, кладу її до сумки. Сподіваюся, у нього міцний сон.

Іду до потрібної палати. Біля дверей вже стоїть Орест. Він говорить коротко, але його погляд одразу фіксується на мені.

— Все встигла?

— Так, — киваю, намагаючись не виглядати винною.

— Добре. Я щойно говорив із лікарем, — він тримає аркуш із рекомендаціями, розгортає і, поки ми стоїмо в коридорі, коротко пояснює: — Стефі призначили легкий курс відновлення — вітаміни, сон, більше відпочинку. Не можна перевтомлюватися, уникати стресів і різких навантажень. Також вона буде проходити курс психотерапії зі спеціалістом.

— Звучить логічно, — кажу я, і він усміхається куточком губ.

Відчиняє двері в палату, і ми заходимо. Стефа сидить на ліжку, вже не така бліда, як минулого разу. У руках книжка, волосся зібране, очі — живі, яскраві.