Розділ 36.2 Зоряна

Зоряна

Прокидаюся різко, ніби мене вирвали з глибини. Повітря ріже на вдиху, серце калатає так сильно, що здається, ось-ось вибухне у грудях.

Кілька секунд я не розумію, де я перебуваю. Темрява, тиша, тіні від ліхтарів на стіні… спершу здається, що я знову там… у тому будинку, де пахло пилом і страхом. Пальці судомно стискають ковдру. Дихання збите, нерівне. І лише коли холод повітря торкається щоки, я починаю впізнавати кімнату… чужу, але вже трохи знайому. Квартира Ореста — це безпечна територія.

Ти у безпеці. Тут буде все гаразд. — Повторюю це подумки, наче мантру.

Але тіло не слухається. М’язи напружені, серце відмовляється вгамовуватися. Я обережно сідаю, намагаючись не створювати зайвого шуму. Не хочу, щоб він почув. Не хочу, щоб запитував, дивився уважним поглядом, який розуміє все.

Пробую зібрати себе по кроках.

Заземлення. Дихання. Контакт із реальністю.

— Один, — прошепотіла, торкаючись пальцями ковдри. — Два. Три.

Повільний вдих і повільний видих. Намагаюся розслабити плечі, розтиснути пальці. Але тіло все одно тремтить. Перед очима миготять уривки того, що наснилося: шурхіт за спиною, відчуття, що хтось стоїть поруч. І голос… той самий, холодний, розмитий…

Я різко відганяю спогад:

Ні. Не зараз.

Підводжуся, обережно ступаю босими ногами по підлозі, ледь торкаючись, щоб нічого не скрипнуло. Біля дверей на мить зупиняюся… слухаю… Тиша. Напевно, він спить.

Я підходжу до вікна. За склом двір, залитий світлом ліхтарів. Тіні дерев рухаються від нічного вітру. Я дивлюся вниз: охоронець біля воріт, мов силует із іншої реальності. Спокійний, стабільний, як усе у цьому місці. А всередині мене — буря… Я притуляю лоб до холодного скла. Холод допомагає. Він зупиняє думки, приглушує тривогу.

Мене лякає не сам сон. Мене лякає те, як тіло на нього реагує. Якби це був просто жах, я б упоралася. Але це… спогад, накладений на страх. Змішаний досвід травми і виживання.

Я розумію це як спеціаліст. І водночас… відчуваю це як людина.

Класична реакція на стрес. Гіпервідчуття. Посилене сприйняття небезпеки. Сон — це лише тригер. Я повертаюся до ліжка, сідаю на край, обіймаю коліна руками. У темряві це здається єдиним способом втримати себе цілісною.

Час тягнеться повільно. За вікном поступово світлішає. Ліхтарі тьмяніють. Я так і не засинаю. Десь між тишею й думками знову приходить дивне відчуття, майже спокійне, але з гірким присмаком:

Я не хочу, щоб він бачив мене такою... Зламаною. Тремтливою. Не зараз...

Ранок приходить повільно, але я його не зустрічаю… я просто доживаю до нього. Світло просочується крізь напівпрозорі штори, і тіні на стіні нагадують спокій, якого в мені немає. Я тихо вдихаю, розуміючи, що відчуваю сильну втому та емоційну виснаженість.

Коли виходжу з кімнати, у квартирі пахне кавою й теплим хлібом. Орест стоїть на кухні біля столу, у спортивних штанах і чорній футболці, спокійний, зосереджений.

— Доброго ранку, — каже він, помічаючи мене. Його голос низький, трохи хриплуватий після сну, і від цього щось усередині мене відгукується дивним теплом.

— Доброго, — відповідаю тихо, намагаючись виглядати бадьоріше, ніж є.

Він нахиляє голову, уважно вдивляючись у мене.

— Ти спала?

— Так, — кажу майже без паузи, недоговорюючи, що мій сон тривав усього кілька годин.

— Зрозуміло, — каже спокійно, без тиску. — Хочеш щось поїсти? Я можу зробити яєчню або тости.

— Ні, дякую, я не голодна, — кажу, і голос зривається більше, ніж хотілося б.

— Тоді чай? — пропонує м’яко.

Я киваю.

Він відкриває шафки:

— Тут чай, кава, чашки. Цукор — ось тут. Мед — у нижній шафці. Якщо щось потрібно, не соромся…

Його рухи спокійні, точні, майже гіпнотичні. Він розповідає, де що стоїть. Коли він подає мені чашку, наші пальці випадково торкаються. Тепло кераміки змішується з теплом його шкіри. Я відводжу погляд, роблю ковток гарячого чаю, щоб приховати, як прискорюється подих.

— Ти виглядаєш втомленою, — каже він просто, без нотки осуду. — Якщо погано спала, можеш відпочити вдень.

— Я… просто рано прокинулася, — відповідаю, ставлячи чашку на стіл.

— Рано прокинулася чи взагалі не засинала?

Його слова точні, як завжди. Я опускаю погляд, усміхаюся через силу. Навіть не знаю, чи можна назвати сном ті кілька годин…

— У тебе аналітичний мозок, Оресте.

— Ти забуваєш, — усміхається він у відповідь, — що програмісти не тільки кодують. Ми ще й спостерігаємо закономірності.

Я не відповідаю, але мимоволі усміхаюся трохи щиріше. Він вловлює це, і в його погляді з’являється щось, що я не можу одразу прочитати: ніби полегшення, змішане з турботою.

Ми сидимо за столом, і тиша між нами не напружує. Він час від часу щось каже: показує, де стоїть хліб, де вимикач від витяжки, як працює система очищення води. Я слухаю, киваю, іноді перепитую, і наші руки кілька разів ненароком стикаються. Він не відводить руку одразу, затримує на мить, якось невимушено, але цього досить, щоб у грудях знову щось перевернулося.

Я ловлю себе на тому, що спостерігаю за ним: за тим, як він рухається, як говорить без поспіху, як м’яко вимовляє моє ім’я. І водночас думаю, що мені не можна цього, не можна відчувати спокій саме через нього…

Я роблю ковток чаю й кажу:

— Ти виглядаєш так, ніби тобі вдалося поспати за двох.

— Може, — усміхається він, — але ти, напевно, потребуєш кави, а не чаю.

— Може, — повторюю я його інтонацією. І нам обом стає легше.

Коли він підводиться, щоб прибрати чашки, я відчуваю, що вперше після нічного жахіття, можу дихати повільно. Його спокій знову накриває мене, наче тепла хвиля.

Ми ще кілька хвилин сидимо у тиші. За вікном сонце вже піднялося досить високо, світло м’яко лягає на стіл, торкається його рук, чашок, наших тіней. Я ловлю себе на тому, що в цій буденності є щось цінне…