Розділ 36.1 Зоряна

Зоряна

Валіза стоїть біля дверей. Я кілька разів перевіряю сумку — документи, телефон, зарядка, ключі. Усе на місці. Але руки все одно тремтять. Коли лунає дзвінок у двері, серце чомусь стискається. Відчиняю, на порозі стоїть Орест. Його звичний спокій цього разу виглядає теплішим, ніж завжди.

— Привіт, — каже він.

— Привіт, — відповідаю, усміхаючись ледь помітно.

— Готова?

— Так.

Він бере валізу, ніби вона нічого не важить.

— Дозволь, я допоможу.

Коли я повертаю ключ у замку, відчуваю як наші плечі ледь торкаються. Короткий дотик, але чомусь усередині все стискається.

— Дякую, — кажу тихо.

— Нема за що, — усміхається він коротко.

Ми виходимо. Поруч із ним я відчуваю себе трохи інакше… небезпечно спокійно.

— Коли приїдемо, — каже він дорогою до машини, — біля будинку чергуватимуть мої люди. Як тут. Вони просто стежитимуть.

— А вони тут були? — здивовано питаю, зупиняючись перед авто. — Я нікого не помітила.

— Так, — усміхається. — Вони продовжать діяти тихо, — запевняє він.

— Добре, — видихаю, трохи напружено.

Він може знати, що я відвідувала психотерапевта? Чи вони просто приглядали за мною?

— Не хвилюйся, — додає м’яко. — Я просто хочу бути певен, що ти в безпеці.

Біля авто він відкриває багажник, ставить валізу. Потім, як джентльмен, відкриває мені дверцята.

— На жаль, у тебе буде небагато часу до приїзду Стефи, щоб звикнути до мешкання, — каже він, сідаючи за кермо. — Проте я все покажу.

— Добре, — відповідаю, пристібаючи ремінь.

Машина рушає плавно. Коли ми виїжджаємо з подвір’я, у вікні відбивається мій будинок.

***

Ми заїжджаємо у закритий житловий комплекс, і я відразу помічаю, що тут усе продумано до дрібниць: камери на стовпах, акуратно підстрижені газони, охорона біля шлагбаума. Орест навіть не виходить із машини, достатньо, щоб охоронець його впізнав, коротко кивнув і підняв шлагбаум.

— Тут усе за перепустками? — питаю, уважно розглядаючи територію.

— Так. Без дозволу потрапити майже неможливо, — спокійно відповідає він. — Мешканців перевіряють за прізвищем або номером квартири, але більшість охоронців нас знають в обличчя.

Ми зупиняємося біля під’їзду, сучасна будівля зі скляними дверима та охайним вестибюлем. Коли Орест відчиняє двері, мене огортає запах чистоти, кави й щось легке… Консьєрж і охорона вітаються, а ми крокуємо далі.

Ліфт піднімає нас на четвертий поверх. Усе тут виглядає надзвичайно впорядковано: рівні лінії, приглушене світло, мінімалізм.

Орест відмикає двері своєї квартири й пропускає мене першою.

— Проходь, — буденно промовляє.

Я заходжу і кілька секунд просто стою, озираючись. Квартира велика. Простора. Світлі стіни, багато повітря, відкритий простір кухні-студії, зони вітальні, великий диван, кілька книжкових полиць, ноутбук на столі біля вікна. Усе виглядає надзвичайно впорядковано, навіть надто.

Відчувається практичність у кожній деталі, але й щось м’яке у кольорах: теплі відтінки дерева, ледь помітний аромат кави, ідеальний порядок без показного шику. Тут хочеться говорити тихо.

— Тут… дуже затишно, — кажу нарешті.

— Дякую, — усміхається він. — Дизайнери гарно попрацювали.

Виявляється, у квартирі є ще три кімнати.

— Тут — гостьова, — коротко пояснює, відкриваючи перші двері. — А це мій кабінет, іноді він слугує другою гостьовою, — він натискає на ручку інших дверей. — А ця, — вказує на третю, — моя, але тепер і твоя.

Я спершу не розумію.

— Моя? — перепитую.

— Так. Розташовуйся тут. Сьогодні я спатиму у гостьовій, а завтра вже тут.

— Але… я можу спати у гостьовій...

— Ні, — спокійно заперечує. — Це логічніше. Ти маєш відчути, що ти вдома. Та звикнути до кімнати. Якщо захочеш щось змінити, не стримуй себе. Головне, щоб тобі було комфортно. Я не знаю, наскільки все це затягнеться зі Стефою.

Він дістає з кишені картку й простягає мені.

— Це перепустка. Про всяк випадок. Вона не завжди потрібна, але іноді можуть запитати на посту.

— Дякую, — кажу, відчуваючи, як у мене стискається горло. Я не очікувала, що він подбає про такі дрібні деталі.

— Якщо раптом загубиш, не хвилюйся, я зроблю нову, — додає він.

Я стою біля дверей кімнати, вагаючись.

— Оресте, це… якось незвично.

Він усміхається не насмішкувато, а по-доброму, спокійно.

— Я просто хочу, щоб ти почувалася комфортно та у безпеці. І щоб Стефа, коли приїде, думала, що ми дійсно закохані наречені. І розуміла, що поруч із нею люди, яким можна довіряти.

Його слова звучать так просто. Я хитаю головою й заходжу в кімнату, що тепер начебто моя.

Тут пахне свіжістю.

Я ставлю сумку на стілець. Орест стоїть у дверях, ніби не хоче йти, але й не нав’язується.

— Якщо щось потрібно, просто скажи, гаразд?

— Добре, — усміхаюся. — Дякую.

Він коротко киває.

— Відпочинь. Їсти щось хочеш? Можемо замовити вечерю.

— Ні, дякую, я не голодна, — кажу, але він, здається, бачить мою втому.

— Тоді я не турбуватиму.

Двері за ним ще не встигли зачинитися, як я тихо питаю:

— Оресте…

Він зупиняється на порозі, обертається. Його погляд м’який, уважний, ніби він уже відчуває, про що я хочу спитати.

— Скажи, — починаю обережно, — чи щось нове відомо щодо нашої справи? Ви знайшли когось… окрім тих, про кого вже говорили?

Кілька секунд він мовчить. Його обличчя залишається спокійним, але я бачу, як у погляді з’являється напруження. Те саме, яке я вже бачила, коли він щось обмірковує, зважує, не хоче кидати слів без доказів.

— Поки ні, — відповідає зрештою. — Ми працюємо над цим. Підключили ще кількох людей. Є кілька зачіпок, але поки рано робити висновки. — Він говорить коротко, чітко, як завжди. Але я відчуваю, що за цією лаконічністю ховається набагато більше. — Якщо буде щось конкретне, я обіцяю, ти дізнаєшся однією з перших, — додає він, роблячи крок ближче. — Просто… зараз головне, щоб ти не хвилювалася.