Розділ 35.2 Зоряна

Зоряна

Зранку я прокинулася з жахливим відчуттям, наче не спала зовсім. Ніби ніч просто змінила колір із чорного на сірий і продовжилася. Ще до сходу сонця я сиділа на ліжку, загорнута в плед, намагаючись пригадати, де закінчився сон і почався кошмар…

Мені снилося те саме, що й учора… Ліс. Шурхіт, важке дихання, земля під ногами… густа, наче тягне вниз. І голос, який я ніяк не можу упізнати. Щоразу той самий: нечіткий, та здається знайомим. Я прокинулася раптово, в напівтемряві, серце билося так, ніби я справді бігла. І перше, що я зробила, подивилася у всі кути кімнати. Це вже стає звичкою.

Я починаю помічати, що часто озираюся, навіть удень. Реагую на кожен звук… на шурхіт сусідського кота, на кроки в під’їзді, на гудок за вікном. Мозок працює як сканер: фіксує будь-який подразник, оцінює ступінь небезпеки. Знаю, що це — гіпервігілантність: стан підвищеної настороженості та постійного відчуття загрози, навіть коли об’єктивної небезпеки немає. Післятравматична реакція… Проте розуміти все це не означає допомогти собі.

Кладу у валізу кілька комплектів одягу, ноутбук, книгу, яку не дочитала. Завтра ми забираємо Стефу з лікарні, і я маю тимчасово переїхати до Ореста. Дивно, але думка про це трохи заспокоює. Його присутність діє як стабілізатор — передбачуваний, надійний…

Коли кладу у сумку блокнот, погляд падає на телефон.

Сеанс учора був не з простих. І все ж… після нього легше не стало. Навпаки: ніби відкрили двері в щось, що трималося замкненим.

Я відчуваю, як тіло знову напружується — плечі, шия, навіть щелепи. Це м’язова пам’ять, я знаю. Симптоми зберігаються, тому що психіка тільки почала обробляти шок.

Я вдихаю і кажу подумки собі:

Дихай. Ти не там. Ти тут.

Це допомагає на кілька секунд. Потім усе починається знову. Я ловлю себе на думці, що боюся не сну… боюся засинати. Бо там тиша, а в ній усе повертається.

Потрібно щось заспокійливе. Щоб спати. Хоч трохи. Іноді тілу треба допомогти відновити баланс, перш ніж розум зможе все розкласти.

Кілька хвилин просто стою посеред кімнати, мені чомусь соромно. Психологиня, яка не справляється сама…

Колишня психологиня, — поправляю себе подумки.

У дзеркалі бачу своє відображення. Під очима — темні кола. Обличчя бліде, але не хворе. Просто втомлене.

Складаю останні необхідні речі до валізи, замикаю її. Годинник показує шістнадцяту годину. До вечора ще є час.

Може, зателефонувати Ігорю Володимировичу?

Я довго дивлюся на телефон, перш ніж натиснути «виклик».

— Так, Зоряно, слухаю, — його голос, як завжди, спокійний і рівний.

Я видихаю.

— Добрий день, Ігоре Володимировичу. Вибачте, що турбую поза графіком.

— Усе добре. Як ти сьогодні?

Кілька секунд мовчу, перш ніж відповісти.

— Не дуже. Я спала… ну, майже не спала, — зізнаюся.

— Кошмари?

— Так. Дуже реалістичні. І те саме відчуття… що тіло болить, наче все це відбувається насправді… знову.

На тому кінці чути коротку паузу. Не холодну, а уважну.

— Психіка відпрацьовує твою травму у снах. Це не регрес, це процес. Коли ми переживаємо сильні емоції уві сні, мозок активує ті самі ділянки, що й під час реальної події, тож біль можливий. У твоєму випадку це спосіб, яким психіка намагається відпустити травму.

— Я знаю, — кажу тихо. — Але від цього не легше.

— Я випишу тобі щось легке, щоб допомогло від кошмарів та трохи стабілізувало твій сон. Без звикання.

— Дякую.

— Добре. Завтра зможеш забрати рецепт у мене. А поки чай із мелісою або валеріаною. І, головне, не намагайся контролювати процес засинання. Сон приходить тоді, коли йому дозволяють.

— Добре, — усміхаюся крізь втому. — Дякую, Ігоре Володимировичу.

— Зоряно, — його голос теплішає, — ти робиш усе правильно. Те, що відчуваєш слабкість, не робить тебе слабкою. Навпаки.

— Знаю, — шепочу.

— Гарного вечора, — каже він на прощання.

— І вам.

Розмова закінчується, я кладу телефон на стіл. Кілька секунд просто стою в тиші, дивлячись у вікно, де небо вже тьмяніє, і думаю:

Може, й справді просто потрібно дозволити собі заснути.

Починаю збирати останні речі. Згинаюся, щоб застебнути валізу, і в цей момент телефон коротко вібрує.

Екран засвічується знайомим ім’ям.

Орест:

«За годину приїду за тобою».

Я дивлюся на це повідомлення кілька секунд, ніби намагаюся прочитати між рядками щось більше, ніж є… Одне коротке речення, а серце чомусь б’ється швидше.

Я набираю коротку відповідь:

«Добре. Я вже готова».

Поклавши телефон, ловлю себе на думці, що вперше за довгий час чекаю когось так сильно.