Розділ 35.1 Зоряна

Зоряна

Я заходжу в знайомий кабінет і відразу ловлю той самий затишний баланс: запах свіжої кави, м’яке світло біля вікна. Усе на місці. Лише я… не зовсім.

— Добрий день, Зоряно, — Ігор Володимирович підводить очі від нотатника, і в його голосі — звичний спокій.

Сідаю навпроти, ставлю сумку біля крісла.

— Я взяла вихідні до кінця тижня, — кажу без прелюдій. — І попросила позачерговий прийом.

— Так, я отримав твоє повідомлення, — киває. — Після поїздки?

— Після, — підтверджую.

— Тієї, про яку ми говорили востаннє? — уточнює м’яко. — До родини того знайомого, з яким ви колись працювали?

— Так, — відповідаю. І в цьому «так» більше втоми, ніж змісту.

— Як вона минула?

Я криво усміхаюся, проте всередині все клекоче.

— Вона… минула. Вчора повернулася. І я не впевнена, що хочу про це говорити.

— Не треба, якщо поки не готова, — спокійно відповідає він. — Але твоє тіло вже говорить за тебе.

Його уважний погляд змушує мене опустити очі: пальці судомно стискають тканину сукні.

— Я знаю, — кажу тихо. — Знаю, що в мені зараз просто клубок реакцій. Страх. Напруга. І дивне відчуття порожнечі.

— Що звучить найгучніше?

Я замислююся. Потім зітхаю:

— Напевно, страх. Але не перед чимось зовнішнім. Перед собою. — Підводжу погляд. — Я думала, що знаю, як контролювати свої стани. А там… у тій ситуації… я перестала впізнавати себе.

Він повільно киває.

— Коли саме?

Я вдихаю глибше:

— Напевно, десь посеред того, як усе почало йти не за планом. Там, де відчуття реальності розчиняється, а мозок ще намагається класифікувати хаос. Я відчувала, як з мене ніби знімають броню, шар за шаром. І залишаюсь просто я. Без ролі, без контролю.

— І що було далі?

— Тиша, — кажу. — І шум... Одночасно. Усередині.

Він трохи схиляє голову:

— Це схоже на реакцію після травми.

Я мовчу. І відчуваю, як тіло видає мене першим… плечі тремтять, дихання збивається.

— Ви здогадувалися, що щось сталося, так? — питаю після паузи.

— Я бачу, що ти повернулася інакшою, — відповідає спокійно. — Твій стан відрізняється від минулої нашої зустрічі. Це не обов’язково погано. Але часто болісно.

— Болісно… м’яко сказано, — я сміюся без радості. — Там… у них… Окрім бабусі й двоюрідної сестри Ореста, усе виглядало як… кодло. Вибачте.

— Не вибачайся. Емоційні оцінки це теж інформація.

Я ковтаю повітря.

— Я не повинна була так реагувати. Я ж колишній психолог: знаю, як тримати дистанцію.

— А зараз здається, що ти її втратила?

— Не здається. Я її втратила. І не лише з ними, — слова застрягають у горлі, — а й із собою.

— Що саме зараз відрізняє «теперішню тебе» від «тодішньої»?

Перед очима мигтять уривки: темрява, запах сирої землі, холодний адреналін, чийсь важкий подих поруч… і Орест... Я майже сміюся, але виходить зламаний звук.

— Раніше я відчувала момент, коли треба сказати «стоп». Тепер межі немає. Або я її не бачу. Тепле щось котиться щокою, я пізно розумію, що це сльози. Витираю їх нервово тильною стороною долоні. — Перепрошую…

— Не треба. Дихай.

Я слухаю. Вдих. Видих. Ще. І з кожним, немов виходить частина того свистячого напруження під ребрами.

Він не квапить. Просто чекає, дає простір.

І в цьому просторі раптом стає можливим назвати те, від чого я тікала.

— Мені щось вкололи, — кажу рівно, але голос тріскається. — Тоді, коли я допомагала шукати його сестру. Стефу.

Він киває ледь помітно, уважність в очах загострюється.

— Ти хочеш розповісти, що сталося?

— Так. Але не все одразу, — обхоплюю долонями чашку з водою, яку він посуває.

— Ми нікуди не поспішаємо, — каже він. — Ти керуєш темпом.

Я хитаю головою.

— Нас тримали разом з його сестрою. Стефа була майже без свідомості. Потім… втеча, ліс.... Я тягнула її на собі, скільки могла. І тільки коли стало тихо, зрозуміла: у мені є страх, якого я не знаю. Він не панічний. Він… тілесний. Глибокий.

— І ця тілесність повернулася нині?

— Так. Вночі мені наснився жах. Прокинулась і відчула, ніби болить усе тіло. Хоча там, у моменті, я майже не відчувала болю… були адреналін і втома. Я розумію як це працює...

Ігор Володимирович трохи відсуває нотатник убік, дивиться тільки на мене:

— Дякую, що говориш це вголос. Коли травма не названа, вона продовжує керувати зсередини. Сьогодні ми просто переведемо досвід у слова і повернемо тобі право керувати темпом.

Я киваю. У грудях стихає гул. Я роблю ще один глибокий вдих і готуюся сказати більше.

— Гаразд, — кажу, вдихаючи глибше. Ігор Володимирович киває, не записує. Просто слухає. — Ми були в лісі, — починаю. — Темно, слизько. Я чула кожен шурхіт і водночас нічого. Усе злилося в один суцільний звук, схожий на дзвін у вухах. Я тримала Стефу… вона вже майже не стояла на ногах. Я боялася, що вона просто… не витримає, впаде. І не знала, що робити, якщо таке станеться.

— Ти була поруч із нею, — спокійно каже він.

— Так, — я стискаю пальці. — І це єдине, що тоді мало сенс. Її страх був гучніший за мій. Це допомагало триматися.

— Ти не дозволила собі зупинитися, — додає він. — Тоді це врятувало. Але зараз саме це не дає тобі видихнути.

Я мовчу. Бо це правда.

— Уночі мені снилося, що ми знову йдемо тим лісом. Тільки цього разу я не чую її голосу. Йду сама. І чомусь болить усе тіло. Наче з кожним кроком щось гостре пронизує мене. Прокинувшись, я була вся напружена. Знаю, що це тілесна пам’ять. Але…

— Тіло пам’ятає краще, ніж свідомість, — м’яко каже він. — Ти прожила ситуацію, в якій мозок вибрав «вижити зараз — відчуєш потім». І от тепер це «потім».

Я усміхаюся крізь втому.

— Ви завжди вміли все розкласти по поличках.

— Ти просто звикла аналізувати, — відповідає спокійно. — А зараз тобі потрібен не аналіз, а дозвіл. На слабкість. На біль. На втому.