Розділ 34.2 Зоряна

Зоряна

Машина зупиняється біля мого будинку. Усередині авто тихо, тільки двигун глухо гуде на холостих обертах.

Ми мовчимо. Я чую, як тікає час у рівномірному тіканні годинника на панелі та у власному серцебитті. Орест дивиться просто перед собою, пальці розслаблено лежать на кермі, але з того, як він іноді трохи стискає їх, я розумію: думки його далеко не спокійні.

Я вже тягнуся до ременя безпеки, щоб відстебнути його, але зупиняюся. Наче чекаю, що він щось скаже.

— Приїхали, — промовляє спокійно, без емоцій, але в голосі є щось, чого я раніше не чула. Напружений спокій.

— Так, — відповідаю коротко, намагаючись зібратися, хоча, якщо чесно, мені чомусь не хочеться виходити.

Усе довкола виглядає надто звичайним, надто мирним… І поруч із ним це відчуття ще гостріше, наче з його присутністю приходить тиша, якої мені бракувало.

Я повертаю голову до Ореста. Він трохи нахиляється, вимикає двигун, і тиша стає глибшою. Ми обмінюємося короткими поглядами, але цього вистачає, щоб усередині щось стислося.

— Тоді… — починаю, але він перебиває м’яко, без різкості:

— Я допоможу з речами.

Я дивлюся на нього, не знаючи, як відповісти. Це просто ввічливість? Турбота? Чи спроба продовжити цей момент ще хоч на кілька хвилин?

Мовчки киваю.

Він виходить із машини, дверцята зачиняються з глухим звуком, і я ще кілька секунд сиджу на місці, збираючи думки, перш ніж натиснути на ручку.

Тепле літо зустрічає мене, коли я виходжу. У повітрі запах дороги, спеки й легкий аромат бензину. Орест вже стоїть біля багажника, відкриває його. Рухи точні, упевнені, такі ж, як завжди. Але є щось нове в його погляді, коли він повертається до мене.

Він не поспішає, наче навмисно дає мені час зібратися. І я ловлю себе на думці, що звикаю до його мовчання, до цього спокійного темпу, який він задає. Орест бере валізу з багажника так, ніби вона важить не більше за дитячу іграшку, й киває в бік під’їзду.

— Допоможу занести в квартиру.

Я хочу на автоматі заперечити, за звичкою бути самостійною, але не знаходжу вагомої причини. Тож просто мовчу і йду поруч, чуючи, як відлунюють наші кроки на сходах.

Біля дверей квартири. Поки я дістаю ключ, він мовчить. Та тиша не порожня, радше спокійна: у ній немає напруги.

Замок трохи заїдає, і я прокручую ключ, намагаючись потрапити під правильним кутом, коли за спиною лунає його голос:

— Я залишу біля будинку своїх людей, — нагадує. — Вони непомітні, але якщо щось, відразу зреагують.

Я зітхаю, продовжуючи возитися з замком.

— Тільки хай не стоять просто під дверима, гаразд? — прошу, намагаючись, щоб голос звучав м’яко, а не як протест. — Я не хочу відчувати себе під наглядом.

— Обіцяю, — відповідає. — Ти їх навіть не помітиш.

Нарешті замок клацає. Я обертаюся, й у цей момент ми ненароком торкаємося одне одного — плече до плеча, ледь відчутно. Але цього дотику чомусь достатньо, щоб мене понизив несподіваний струм тепла. Я завмираю, вдихаючи запах його парфумів — стриманий, чистий, такий… його.

Зоряно, та що з тобою? Ти ж навіть спала з ним в одному ліжку, дозволяла йому обіймати себе, навіть цілувати… А тут…

— Дякую, — кажу, відступаючи на крок, щоб звільнити прохід. Голос звучить тихіше, ніж хотілося б.

— Будь ласка, — відповідає коротко.

Валіза вже стоїть біля шафи, я знімаю з плеча сумку й, не дивлячись на нього, чомусь вимовляю:

— Може, кави? Або чаю? — і відразу ж у голові з’являється думка: навіщо я це сказала?! Такий дурний, побутовий жест, невчасний і майже безглуздий.

Він усміхається. Ледь помітно, але щиро.

— Дякую, Зоряно. Сьогодні не можу, ще багато справ, — каже м’яко, і я чую, що він не просто відмовляється, він робить це з турботою. — У тебе є кілька днів, щоб спокійно зібрати все потрібне.

— Добре, — відповідаю, киваючи, хоч у голові вже повний хаос. Я не можу розібратися з думками, усе виглядає водночас надто реальним і надто тендітним.

Між нами знову западає коротка тиша. Ми стоїмо на порозі, ніби обоє не поспішаємо завершувати цю розмову.

— Тоді… — починає він.

— Так, — перебиваю ледь чутно. — Побачимось.

Його погляд ковзає по мені — уважний, спокійний, але в ньому є щось, що примушує серце зробити зайвий удар.

— Бережи себе, — каже просто.

Я киваю, спостерігаючи, як він відходить на кілька кроків, зупиняється біля сходів, оглядається на мить і тільки тоді йде далі.

Тихо зачиняю двері та, притулившись спиною до холодної стіни, видихаю.

Чомусь відчуваю себе не дорослою жінкою, а школяркою після випадкової зустрічі, коли все всередині палає й не хоче заспокоїтися.

«Зоряно, от що з тобою не так?» — думаю, усміхаючись крізь цю дивну суміш тепла і розгубленості.

Та коли заплющую очі, переді мною постає він… спокійний, упевнений, але з тим коротким, майже невидимим поглядом, який казав більше, ніж слова.