Розділ 34.1 Зоряна

Зоряна

Я бачу, як Стефа дивиться на мене… очікувально, майже по-дитячому. Вона така вразлива зараз, і я не маю права додавати їй сумнівів. Я нахиляюся ближче, торкаюся її холоднуватої долоні й лагідно усміхаюся.

— Звичайно, я не проти, — кажу так щиро, як тільки можу. — Мені навіть буде приємно.

Її плечі трохи розслабляються, усмішка стає теплішою.

— Дякую… Ти знаєш, я відчуваю, що тобі можу довіряти…

Моє серце стискається. Вона й гадки не має, наскільки глибоко потрапляє цими словами. Я лише стискаю її пальці трохи міцніше.

— За останні дні ти багато пережила, Стефо. Тепер головне — відновитися. Ми з Орестом подбаємо про тебе.

— Ти завжди так спокійно розмовляєш, — вона мружить очі, наче бореться зі сном.

Не знаходжу, що відповісти. Лише гладжу її руку, дозволяючи їй говорити.

— Ти… ти правда віриш, що все закінчиться добре? — питає вона після паузи, ледь чутно.

Я вдихаю глибше.

— Вірю. Ти сильніша, ніж думаєш. У тебе є ми, а разом легше.

Її повіки важчають, і за кілька хвилин вона знову засинає. Я ще трохи сиджу біля ліжка, вдивляючись у її обличчя. Так схожа на Ореста… у лінії вилиць, у впертості. Тільки в ній ще стільки дитячої вразливості…

Ми із Орестом виходимо з палати тихо, майже навшпиньках. Я зупиняюся біля дверей, кидаю останній погляд на Стефу, що спить спокійно.

У машині він відразу сідає за кермо, але не заводить двигун. Кілька секунд сидить мовчки, тримаючи руки на кермі, ніби збирає думки.

— Зоряно, — починає повільно, повертаючи голову до мене. — Я хочу попросити тебе… пожити якийсь час у мене.

Я здивовано кліпаю.

— У тебе?

— Так, — каже він твердо, без пафосу. — По-перше, це буде простіше для Стефи. Вона щиро вірить у нашу історію, і якщо ми зараз почнемо ламати цю ілюзію, це тільки її травмує. Вона, напевно, з тобою швидше відкриється, ніж зі мною.

Я мовчу, прокручуючи його слова. Усередині виникає спротив: я розумію, що кожен день поруч із ним стирає межу між грою й реальністю. Але водночас усвідомлюю: його логіка переконлива.

— А по-друге, — продовжує він, нахиляючись трохи ближче, — поки це розслідування не завершене, нам краще триматися разом. Моя квартира це закрита територія: доступ туди лише за перепустками. Це безпечніше.

Його голос рівний, упевнений, майже професійний. Але в очах є щось тепліше, ніж просто розрахунок.

— Оресте… — починаю, намагаючись зібратися. — Я… буду тобі заважати?

Він раптово усміхається — коротко, але щиро.

— Ти єдина людина, яка зараз не заважає. Навпаки.

В цю мить я розумію: мені страшно дозволяти собі прив’язуватися.

Я вдихаю глибше, повертаю голову до вікна, щоб не видати себе поглядом.

— Добре… але, думаю, буде правильніше, якщо я лишуся у себе до кінця тижня. А коли Стефу випишуть, тоді вже переїду. Це буде краще для нас.

Його погляд відривається від дороги й на мить зупиняється на мені. У цій паузі незгода.

— Ні, Зоряно, — каже він нарешті, спокійно, але твердо. — Тобі потрібно трохи звикнути до мого житла, зрозуміти, де що лежить. Це твій простір так само, як і мій, і я не хочу, щоб ти почувалася чужою, коли там з’явиться Стефа. І ще: там безпечніше, ніж у твоїй квартирі.

— Але ж я можу переїхати за день до її повернення, — намагаюся переконати, — встигну розкласти речі, пройти коротку «екскурсію», як ти кажеш. Цього ж буде достатньо.

Він хитає головою, але не сперечається одразу. Здається, зважує аргументи так само, як звик оцінювати дані в коді: структуровано, холодно, логічно.

— Гаразд, — погоджується врешті-решт, але тон залишається непохитним. — Проте за однієї умови.

— Якої?

— До того дня ти не будеш сама. Я приставлю до тебе людину. Зі своєї охорони. Для твоєї безпеки.

Я трохи здригаюся від цієї «умови», хоча розумію, що він має рацію. Його погляд прямий, рішучий. У ньому немає місця дискусії, тільки турбота, замаскована в жорстку логіку.

— Це не обговорюється, — додає він тихіше. — Інакше я наполягатиму, щоб ти переїхала вже сьогодні.

Я зітхаю, відчуваючи, що опиратися марно. Усередині все ще звучить протест: мені хочеться мати бодай ілюзію самостійності. Але водночас… ця тверда впевненість у його голосі дивним чином заспокоює.

— Добре, — кажу нарешті. — Хай буде так.

Він киває, заводить двигун.

Машина плавно котиться трасою, монотонний шум шин заспокоює. Я сиджу поруч, дивлюся крізь вікно, та всередині мене немає тиші. Є відчуття, ніби ми уклали негласний договір: він бере відповідальність за безпеку, я погоджуюся на його умови. Але чомусь саме відчуття «поруч із ним я в безпеці» тривожить мене, бо безпека — це крок до прив’язаності. А прив’язаність у нашій ситуації небезпечна.

Я відкидаю голову на підголівник, намагаюся зосередитися на чомусь нейтральному. І раптом, ніби хтось підкидає в голову забутий файл, виринають слова Стефи. Її напівсонний голос у лікарняній палаті: «Мені здалося… той силует… Тетяна».

Я сіпаюся від цієї думки, наче від раптового холоду. Тетяна? Упевнена, стримана, самодостатня, елегантна жінка-бізнес-леді. Її манери, такт, бездоганний зовнішній вигляд. Вона справила на мене враження людини, яка має все під контролем. Навіщо їй опускатися до брудних ігор?

Але й слова Стефи не можна ігнорувати. Її підсвідомість знову й знову підкидає цей образ. А вона була там, у тому будинку. Вона чула голос. І хоч її спогади розмиті, саме це робить їх ще небезпечнішими…

Я вдихаю глибше, збираючись із думками. І кажу:

— Оресте… є одна річ, про яку я повинна сказати.

Він кидає на мене короткий насторожений погляд, але мовчить, даючи простір.

— Коли я була в палаті у Стефи, вона згадала, що бачила жінку. Усе було розмито, вона майже одразу знепритомніла знову. Але… їй здалося, що голос був знайомий. І що силует нагадав їй Тетяну.