Розділ 33.2 Зоряна

Зоряна

Ми заходимо в лікарню. Коридори пахнуть ліками й стерильністю, лампи світять холодним білим, від чого все виглядає надто чистим і водночас неживим. Орест одразу йде в бік ординаторської, коротко сказавши, що хоче поговорити з лікарями, а мене спрямовує до Стефанії. На мить відчуваю хвилювання.

Я тихо відчиняю двері палати й заходжу.

Стефа лежить на ліжку, бліда, але вже не така виснажена, як тоді, коли ми вибиралися з того клятого лісу. Її очі відкриваються, щойно я підходжу ближче. І в цих очах… щира радість.

— Ти прийшла… — хрипить вона, намагаючись усміхнутися.

Я сідаю на стілець біля ліжка, беру її холодну руку у свою.

— Звичайно. Я не могла не прийти.

— Я… справді рада тебе бачити, — каже Стефа трохи сиплим голосом. — Усі думали, що я просто кудись поїхала. Я їх розумію, так простіше. А ти… ти почала шукати…

Відчуваю, як у горлі тисне від її слів. Стискаю її пальці міцніше, трохи нахиляючись.

— Хоч ми з тобою не так давно знайомі, проте ти важлива людина для мене. Твій телефон, який я знайшла, дав мені зрозуміти, що щось не так.

— Знаєш… там… — вона зупиняється, намагається підібрати слова. — Я ж не все пам’ятаю. Багато стерлося. Але дещо врізалося, — киваю, заохочуючи її говорити. — Коли я була напівпритомна… у тому будинку… — її голос стихає, наче вона боїться вимовляти це вголос. — Я чула голос. Жіночий. Дуже знайомий. І на мить мені здалося, що там була жінка. Я тоді ледь привідкрила очі… все було розмите, наче крізь туман. Я нічого не бачила чітко. І майже одразу знову відключилася. Але… — вона заплющує очі й ковтає сухо. — У голові раз за разом спливає силует. І голос, який сказав, що від мене потрібно «позбутися».

Я відчуваю, як її пальці стискають мою руку. Вона ніби намагається переконатися, що я поруч, що її слова не розчиняться у повітрі.

— Стефо, — кажу спокійно, трохи нахиляючись до неї, — зараз ти у безпеці. Ніхто не зможе тобі зашкодити. Я і Орест тут. Ми з тобою. Ти можеш говорити все, що пам’ятаєш, навіть найменші дрібниці.

Її очі знову відкриваються. Вона вагається.

— Той силует… — її голос зривається, вона відводить погляд. — Він… він нагадав мені Тетяну.

Я вдихаю глибше, намагаючись приховати здивування. Її слова звучать невпевнено, але щиро.

— Тобі здалося? Чи ти відчуваєш упевненість? — питаю обережно, не тиснучи, щоб не злякати її крихкий спогад.

— Я не можу бути впевнена… — вона заплющує очі, втома знову накриває її. — Усе було наче в тумані. Але той голос… силует… Можливо, мені просто здалося… Я тоді була у неадекватному стані…

Я ще міцніше стискаю її руку, вкладаючи в цей дотик упевненість, якої вона потребує.

— Добре. Не потрібно зараз себе мучити. Ти зробила головне, поділилася цим. Ми розберемося. А ти маєш зосередитися лише на відновленні. Усе інше ми вирішимо.

Стефа дивиться на мене, і в її очах з’являється полегшення. Вона видихає, наче відпускає тягар, який носила сама.

— Дякую… — шепоче. — Ти не уявляєш, наскільки легше, коли поруч є хтось, хто слухає.

Я усміхаюся, проводжу пальцями по її руці, ніби обіцяючи: я тут, я нікуди не піду.

Коли Стефа знову занурюється в сон, я лишаюся сидіти поруч, не відпускаючи її руки. І вже не тільки для того, щоб підтримати її, я сама чіпляюся за цей дотик, щоб впорядкувати власні думки.

Тетяна.

Її ім’я накочується хвилею, але розум чинить опір.

Я намагаюся розкласти все по поличках. Тетяна завжди здавалася мені самодостатньою, зібраною, сильною — із тих жінок, які вміють тримати дистанцію, але роблять це елегантно. Вона ніби належала до іншої ліги: упевненої, стриманої бізнес-леді, яка звикла грати чесно, принаймні зовні.

І ще… завжди ввічлива. Так, холодна в цій ввічливості, але коректна. Проте щодо Ореста та мене, вона виявляла доброту й дружній тон… як мені здавалося…

Але чи може людина, яка так чітко тримає образ, мати інше обличчя?

Я прокручую факти. Тетяна була в комплексі на вечері вже після того, як ми зі Стефою вирвалися з того кошмару. Отже… або вона абсолютно впевнена, що до неї не доберуться, або вона взагалі тут ні до чого.

Слова Стефи не можна відкидати: травмована психіка часто хапається за фрагменти, які здаються найстрашнішими. Але й приймати все як є теж небезпечно. Силует. Голос. Пам’ять у тумані. Асоціація могла накластися випадково.

Я так заглиблююся у власні думки, що навіть здригаюся, коли відчиняються двері.

Орест заходить у палату. Його хода впевнена, але я бачу по напруженій лінії плечей: він теж виснажений. І водночас чомусь його присутність відразу відтягує мене від власних роздумів, наче в кімнату заходить хтось, хто забирає на себе частину мого тягаря.

— Що сказав лікар? — питаю, перш ніж підняти складнішу тему.

Він кидає короткий погляд на сестру, потім на мене.

— Лікар сказав, що стан майже стабілізувався. Нову охорону вже поставили, тепер біля її палати чергуватимуть постійно, без перерв. Наприкінці тижня її можна буде забрати.

Я киваю. Від цих слів стає трохи легше.

Стефа сонно ворушиться, відкриває очі. Побачивши брата, її обличчя оживає слабкою, але щирою усмішкою.

— Оресте… — шепоче. — Коли ви мене заберете?

Мене дезорієнтує це «ви». Наче вона автоматично включає мене в їхнє «ми». Я кидаю швидкий погляд на Ореста. Він виглядає спокійним, хоча на мить у його очах промайнуло те саме збентеження, що й у мене.

— Наприкінці тижня, — м’яко каже він, нахиляючись до сестри, цілує її у щоку.

— Добре, — Стефа видихає з полегшенням. — Поживу трохи у вас. Сподіваюся, я не буду заважати.

Її погляд відразу ковзає до мене. І в цих очах справжнє запитання.

Я відчуваю, як серце робить дивний ривок. Вона вірить, що ми з Орестом наречені. Що ми збираємося одружитися… Наречені, які не живуть разом, виглядають, м’яко кажучи, дивно. А я сама собі нещодавно нагадувала, що вся ця історія, лише вистава. Тимчасова. Ми мали попрощатися сьогодні… десь за годину.