Розділ 33.1 Орест/Зоряна

Орест

Вслід за нею заходжу в будиночок. Двері зачиняються з глухим клацанням, і зовнішній гамір комплексу лишається десь позаду, відрізаний, наче шумову доріжку просто вимкнули. Усередині тиша, у якій чутно лише наші кроки по підлозі та тихий шелест тканини, коли Зоряна схиляється над валізою, збираючи свої речі.

Я стягую з себе піджак і кидаю його на спинку крісла. Сідаю, схиляю голову назад і на кілька секунд прикриваю очі. У голові крутиться занадто багато… і все це хочеться звести до системи.

Розмова з дідом — зрада й відчуття, що мене виставили наївним ідіотом.

Сварка з Ніною — відкрите протистояння, яке буде важко приховати під родинними усмішками.

Зоряна — єдиний стабільний параметр у цьому хаосі.

Я намагаюся класифікувати ці події, розкласти, як алгоритм: змінні, умови, наслідки. Але тут усе переплетене. Бізнес, родина, емоції… вийшов якийсь нескінченний цикл із взаємовиключеннями. І поки я в голові будую «схему», відчуваю, як вона зупиняється біля мене.

— Ти втомився, — її голос спокійний, уважний. Це не запитання, а констатація.

Відкриваю очі, ловлю її погляд.

— Є трохи, — усміхаюся куточком губ. — Але це не критично.

Вона хитає головою, сідаючи поруч.

— У тебе на обличчі написано, що твоє «не критично» означає «на межі».

Я тихо сміюся:

— Ти аналізуєш мене як пацієнта?

— Ні, — відповідає ображено, ледь насупившись. — Просто бачу. Ти весь час все тримаєш у собі. Навіть зараз… ти не відпочиваєш, а думаєш, як усе розкласти по поличках.

Вона має рацію. І я не знаходжу в собі бажання заперечувати. Лише кладу руку на її долоню. Її пальці теплі й трохи напружені.

— Якщо чесно, твоя присутність, те, що допомагає мені.

Її щоки легенько червоніють, але руку вона не забирає. І цього для мене вже достатньо.

Ми починаємо збиратися разом. Вона складає речі уважно, ніби намагається упорядкувати не лише валізу, а й себе. Я пакую швидко, механічно, мов запускаю команду в терміналі: зробити й забути. Але цього разу я ловлю себе на тому, що краєм ока стежу за нею: як вона згортає светр, як на мить задумується над сукнею, як поправляє пасмо волосся, що спадає на обличчя.

Я усміхаюся сам до себе. І розумію, що повітря між нами змінюється. Воно стає легшим. Не натягнутим, не чужим… а… майже домашнім?

Коли все готово, вона зітхає й тихо каже:

— Знаєш, я думала, що після всього хочу тільки одного, втекти звідси. Але зараз думаю… що тут вже й не так страшно.

Я підходжу ближче, беру її речі, ставлю біля дверей. Потім торкаюся її плеча, змушуючи підняти на мене погляд.

— Ти ж знаєш, що людина здатна звикнути до багатьох речей. І навіть там, де спочатку здається нестерпно, з’являється щось, за що можна триматися.

Вона дивиться на мене довше, ніж зазвичай. Її очі темнішають, наче дозволяють мені вперше побачити те, що зазвичай вона ховає за маскою витриманості.

Мені кортить сказати щось важливе. Справжнє. Те, що крутиться на язику і вже майже проситься назовні. Але замість цього стримую себе й додаю тихо:

— Нам час. Я обіцяю, що знайду тих, хто нашкодив вам із Стефою.
Вона киває, і я бачу: ця обіцянка для неї не просто слова. Це гарантія. І я знаю, що не маю права на жодне «але».

Зоряна

Усміхаюся сама собі, коли дверцята авто зачиняються, відрізаючи нас від усього комплексу. Наче хтось закрив за нами ще один етап. Двигун глухо заводиться, машина м’яко рушає з місця, і ми виїжджаємо на дорогу. Кілька хвилин у салоні панує тиша. Тільки рівномірне гудіння мотора й шурхіт шин по асфальту. Але ця тиша не гнітить, навпаки, вона схожа на ковдру, під якою можна перевести подих після останніх днів.

Я краєм ока дивлюся на Ореста. Його профіль серйозний, напружений, пальці міцно тримають кермо так, ніби воно єдина точка, що утримує його від розпаду. Він зосереджений, але я бачу: це не тільки про дорогу. Усередині нього крутиться щось набагато важче.

— Чому ми нормально не попрощалися з іншими? — питаю м’яко, бо його різка «втеча» мене трохи здивувала.

Він робить глибокий вдих, не відриваючи погляду від траси.

— Бо після розмови з дідом не залишилося бажання. Просто… — він стискає щелепу, наче підбирає слова, — я думав, що у нас адекватні партнерські стосунки, у бізнесі та й не тільки. А виявилося, що він просто вирішив усе без мене.

Я мовчу, даю йому простір. І він сам продовжує, ще сильніше стискаючи кермо:

— Ми домовлялися: коли старий директор комплексу піде, я отримаю частку акцій. Це була умова, на якій я погодився взяти на себе кілька ризикованих проєктів. Я вклав власні гроші, репутацію, час. Тягнув усе зі своєю командою. Працював без вихідних, від ранку до ночі. А він просто… призначив Ольгу. І навіть не поставив мене перед фактом. Запропонував гроші замість акцій. Розумієш? Він не лише порушив обіцянку, він скористався моєю довірою.

Його голос звучить рівно, але під цією рівністю відчувається глибокий тріск. Наче він намагається втримати баланс, але всередині вже йде розлом.

— Мені здається, ти злишся не тільки через акції та Ольгу, — кажу тихо, дивлячись на його профіль. — Ти почуваєшся відсунутим убік. Наче твоєї праці просто не існувало.

Він кидає на мене короткий погляд. Мовчки киває.

Я знаю цей стан. Колись бачила його в пацієнтів. Коли людина відчайдушно намагається структурувати ситуацію, знайти в ній логіку, але натрапляє тільки на емоційний ґрунт, що вислизає з-під ніг. І тоді весь алгоритм руйнується. У нього зараз так само… Він не розуміє позиції свого діда.

— Це боляче, — додаю я м’якше. — Бо від близьких ми чекаємо більшого, ніж від когось чужого. І коли саме вони зраджують очікування… це ранить глибше.

Його плечі трохи розслабляються. Він знову зосереджується на дорозі, але в його мовчанні вже менше жорсткості, ніж кілька хвилин тому.