Розділ 32.2 Орест

Орест

— Оресте, — чую голос і бачу, як до мене крокує Ніна. Її погляд холодний, у рухах відчувається напруження. — Поговори зі своєю нареченою. Членів твоєї родини потрібно поважати.

Я ще не встиг остаточно охолонути після розмови з дідом. У грудях усе ще клекоче. Тому слова Ніни лягають у саме вогнище.

— Це ти про себе? — перепитую різко. Мій голос звучить глухо й зло, і я навіть не намагаюся його пом’якшити.

— Вона не може стати твоєю дружиною, — нервово каже вона, губи тремтять, очі блищать від роздратування. — Мені вона не подобається.

Я роблю вдих, рахую до трьох, але це не допомагає. У голові все одно структурується відповідь, як функція, яку потрібно завершити: чітко, логічно, без шансів на помилку.

— По-перше, — карбую слово за словом, наче пишу рядки коду. — Ти не моя родина. І ніколи нею не була. Будемо відверті: ти й не хотіла мене бачити у своєму житті. Намовляла батька відправити мене до бабусі жити, — вона відводить погляд, але я не зупиняюся. — По-друге, вказувати мені ти не будеш. Із власним життям я розберуся сам. — Я роблю крок ближче. Вона трохи напружується, схрещує руки на грудях, але не відходить. — І найголовніше, — мій голос стає тихішим, але твердішим, як сталь. — Запам’ятай: Зоряну чіпати не можна. Якщо удари по мені я ще можу пропустити, то якщо ти спробуєш образити її хоч словом, я терпіти не буду. Зрозуміла?

Її очі спалахують. Вона різко випалює:

— Ти невдячний! Якби не я…

— Мені було б краще, — перебиваю холодно. — Я не просив тебе з’являтися у моєму житті.

Її губи стискаються в тонку лінію, плечі напружені. Вона виглядає так, ніби хоче ще щось сказати, але проковтує це.

— Я тебе почула, — нарешті видавлює крізь зуби.

— Сподіваюся, — кидаю твердо.

Вона розвертається й іде, кроки різкі, сповнені злості. Я дивлюся їй услід і відчуваю лише порожнечу. У голові сухий підсумок: «Конфлікт локалізовано. Але проблема не вирішена».

Продовжую крокувати до ресторану. Усе в мені ще напружене, ніби кожен м’яз несе слід нещодавніх сутичок. І я розумію: не тільки я зараз у такому стані. Можливо, ще й Зоряна. І від цієї думки в мені пробивається щось інше… бажання бути поруч, щоб захистити, щоб дати їй відчути: вона не одна.

Заходжу на терасу ресторану й одразу вихоплюю поглядом Зоряну. Вона сидить поруч із бабусею, наче все добре. За цей час я зрозумів, що «добре» в неї на обличчі може бути лише тимчасовим прикриттям. Вона навчилася приховувати те, що відчуває.

Підходжу до столу, коротко прощаюся з батьком та бабусею, кладу руку Зоряні на талію. Вона трохи дезорієнтована, але одразу спокійно йде поруч.

Я швидко виводжу її на вулицю. Лише тоді дозволяю собі видихнути.

— Оресте… — її голос тихий, але тремтить у мені сильніше, ніж будь-який крик. Вона піднімає голову, і я відчуваю, як її подих торкається моєї шиї. — Що трапилося?

Я роблю глибокий вдих, щоб не зірватися. Гнів і досада після розмови з дідом і Ніною все ще пульсують у мені, мов відлуння в коді, що зациклився. Я мушу перервати цей цикл. І її голос — саме те, за що я можу зачепитися.

— Ти як? — питає, недочекавшись від мене відповіді на попередні запитання.
Я переводжу погляд на неї. Її очі щирі. Моя рука ще лежить на її талії. І тоді вона раптово повертається до мене повністю та обіймає за пояс. Її волосся торкається мого підборіддя, і я вдихаю його запах. Легкий, теплий. Я обережно обіймаю її у відповідь.

— Я розчарований і трохи злий, — зізнаюся просто в її волосся. Видих мій гарячий, але разом із ним виходить і частина напруги. Її обійми діють на мене як якір. Я відчуваю, як пульс починає вирівнюватися. — Нам потрібно зібратися й поїхати звідси, — роблю паузу й питаю тихо: — А ти як?

— Мені здається, дружина твого батька мене зненавиділа, — каже вона з усмішкою, ніби намагається розрядити ситуацію.

Я теж усміхаюся, трохи міцніше притискаючи її до себе.

— Нічого. — Моя усмішка переростає у відчуття рідності: саме Зоряна здається мені зараз найближчою людиною.

Ми стоїмо так ще кілька хвилин. Мовчки. Кожен відновлює сили у присутності іншого.

— Йдемо збиратися? — питає вона, трохи відсторонюючись.

— Так, ходімо, — відповідаю, неохоче відпускаючи її.

Вона бере мене за передпліччя. Цей дотик простий, але для мене він як знак: вона поруч і цього достатньо. Ми йдемо повільно, майже синхронно.

Коли підходимо до будиночка, вона зупиняється біля сходинок. Її голос тихий, але я відчуваю в ньому якусь особливу щирість:

— Ти знаєш… я не буду сумувати за цим комплексом. Але… мені буде бракувати деяких моментів. Тих, які стали цінними, — її усмішка несмілива, наче вона боїться видати більше, ніж хотіла. — Я рада, що ці моменти пов’язані саме з людьми, а не з місцем…

Зоряна швидко заходить у будиночок.

Я залишаюся на сходах на мить довше. Її слова відлунюють у мені, як рядок коду, який неможливо ігнорувати.