Розділ 32.1 Орест

Орест

Ми виходимо на вулицю. Повітря свіже, прохолодне, та я майже не відчуваю його, всередині лишається тільки напруга. Я вже знаю, що хочу сказати, як розкласти все по поличках. Я завжди так роблю: визначаю проблему, аналізую, знаходжу рішення. У коді це працює безвідмовно. З людьми, набагато складніше…

— То про що ти хотів поговорити? — питає дід, його голос стає суворішим, наче він одразу розуміє: справа не про святкові розмови. — Тобі Тетяна показала ідею для нового проєкту?

— Так, — підтверджую, згадуючи вчорашній вечір. — Проте поговорити я хотів про інше.

— Слухаю, — його тон спокійний, навіть занадто, наче він наперед готується відгородитися.

— Ти наполіг, щоб Ольгу призначили на посаду директорки в цьому комплексі?

Він дивиться спокійно на мене. Обличчя непроникне:

— У тебе з цим якісь проблеми?

Я відчуваю, як усередині підіймається хвиля роздратування, але тримаюся.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Так, — киває твердо дід і повільно сідає на лавку, ніби ставить крапку.

Я відчуваю, як у мені стискається все.

— Два місяці? — уточнюю, хоча відповідь вже зрозуміла.

— Так. Але, як на мене, це не має тебе хвилювати.

Я роблю кілька кроків уперед, потім різко зупиняюся.

— Чому? — питаю, дивлячись йому просто у вічі. — Ти пам’ятаєш нашу розмову пів року тому?

Він відводить погляд убік, розглядає клумбу біля лавки. Я бачу, як він тікає в дрібниці, замість того щоб відповідати.

— Я розумію, що ти розраховував на частку моїх акцій… — починає він.

— Не те формулювання, — відрізаю. Голос рівний, але всередині мене вже пульсує біль. — Я взяв на себе кілька проектів і тягнув їх сам. Яка була головна умова? — Він мовчить. І це мовчання ріже більше, ніж слова. — Що коли старий директор піде, ти передаси мені десять відсотків акцій. Ти порушив своє слово.

— Не драматизуй, — кидає коротко.

Я нервово стискаю кулаки. «Не драматизуй» — це як у коді написати «ignore error» і зробити вигляд, що все працює. Але тут не код, тут — ми.

— Знаєш, — видихаю повільно, — я відчуваю зраду з твого боку. Ти не лише не передав мені акції, приховавши факт відходу директора, ти ще й призначив Ольгу на керівну посаду. Ти навіть не поставив мене перед фактом. Скористався моєю довірою.

— Вона моя донька. Наша родина. Я повинен був їй допомогти, — його голос наче вирізьблений з каменю.

— А я твій онук, — відповідаю різко. — Хіба не ти сам повторював: бізнес окремо, родина окремо? — Він замовкає. І я бачу: так, тут він мені нічого не скаже. — Саме тому я працював щодня, — продовжую холодно. — Як у гонитві. Завжди віддавався повністю, слідуючи усім нашим домовленостям. Бо думав, що твоє слово щось означає.

— Замість акцій я готовий заплатити за твою роботу, — нарешті каже він.

Я гірко посміхаюся:

— Розумієш, справа не в грошах. — Проводжу рукою по волоссю, намагаючись утримати спокій. — Я хочу зрозуміти як. Навіщо ти поставив Ольгу на цю посаду?

— Вона попросила, — його голос стає майже тихим.

— І це все? — питаю, відчуваючи, як усередині щось хрускає.

— А що ти хочеш ще почути?

— Аргументацію, — чітко кажу. Я програміст, я звик бачити логіку в будь-якому рішенні. А тут порожнеча.

Він дивиться на мене довго. Потім відвертається.

— Їй потрібна була допомога. — твердо промовляє. — Я знайшов такий вихід. Більшої аргументації не буде. Це її особисте. Гроші тобі перерахують.

— Не потрібно, — мій голос спокійний, але холодний. — Якщо ти мені не довіряєш, немає сенсу працювати разом. Я теж більше не можу довіряти.

— Оресте, я проти, — його слова ріжуть повітря, як ніж.

— Я не питаю, — кажу рівно. — Я повідомляю. Ми із Зоряною їдемо сьогодні. Завтра я вирішу все з документами. І робота нас більше не пов’язуватиме. Лишимося тільки родичами.

— Орест, — його голос уперше звучить не як наказ, а як прохання. — Мені потрібно подумати над усім.

— Будь ласка, — відповідаю. — Проте я вже не зміню свого рішення. Не хочу знову витратити кілька років життя, щоб отримати подібне у відповідь.

Я розводжу руками, роблю крок назад.

— Бувай діду. — протягую йому долоню для рукостискання, прощаючись. — Мені потрібно забрати Зоряну.

Розвертаюся і йду. У голові тільки одне: «Все. Кінець».

📅 Дякую за увагу до цієї історії. Наступний розділ вийде у суботу❤❤❤