Розділ 31.2 Зоряна

Зоряна

— Давай збиратися? — Орест сідає поруч, його голос рівний, але в ньому вловлюється прихована напруга. — Лишився останній сніданок тут, а потім додому.

Він підводиться занадто різко, важко видихає, втуплюючись у підлогу. Його плечі широкі, але зараз вони здаються мені напруженими, як туго натягнуті струни.

— Ти в нормі? — тихо питаю, встаючи слідом.

— У нормі, — відповідає він. Очі при цьому залишаються прикутими до однієї точки, і я відчуваю: ця «норма», лише оболонка.

Ми мовчки збираємося. Кімната наповнена тишею, що звучить гучніше за слова. Я бачу, як він машинально застібає ґудзик сорочки, потім другий, ніби намагається зосередитися на дрібницях, аби втримати себе в рівновазі.

Коли я готова, роблю кілька кроків до нього й обережно торкаюся його передпліччя. У ту ж мить він здригається й різко повертається до мене. В його очах з’являється тепло.

— Ти гарно виглядаєш, — каже він, усміхаючись. Усмішка виходить трохи вимушеною, але щирою.

— Дякую.

— Слухай… наприкінці сніданку я залишу тебе ненадовго, — він робить паузу, його голос стає м’якшим. — Хочу з дідом поговорити.

Його «хочу» звучить як «мушу». І я не відчуваю, що це прохання. Він попереджає, ставить мене перед фактом, але ніби просить дозволу водночас.

— Добре, — відповідаю просто.

Ми йдемо до ресторану. Кроки по бруківці лунають чітко, повітря холодне й свіже після ночі, і я ловлю себе на думці: якби не вся ця напруга, це місце могло б здатися гарним.

Офіціант зустрічає нас і проводить на терасу. Там уже зібралися Уляна Петрівна, Ігор Михайлович, бачу Ніну, яка щось люб’язно пояснює Ользі, й батько Ореста, який сидить із виглядом людини, що тримає себе в руках лише силою волі.

— О, я вже вас зачекалася, — вигукує бабуся Ореста, щойно бачить нас. Її очі теплі, немов сонце пробивається крізь ранковий туман. — Більшість гостей вже роз’їхалася, залишилися тільки найближчі.

Вона обіймає нас. Запрошує сісти поруч із нею. Орест опиняється біля Остапа Ігоровича, і я помічаю його швидкоплинне невдоволення.

— Якщо хочеш, можемо помінятися місцями, — шепочу, нахиляючись до нього.

— Ні, все добре, — відповідає він, і його погляд на мить зустрічає мій. Теплий. Підбадьорливий. Я відчуваю, як серце в грудях відгукується шаленим ударом, і швидко відводжу очі.

Розпочинається сніданок. Запах свіжої випічки змішується з ароматом кави. Та замість апетиту я відчуваю, як у животі скручується тривога.

— Зорянко, — звертається до мене Уляна Петрівна, її голос тихий, але виразний. — Ви з Орестом вирішили жити у його квартирі чи будете купувати нове, більше житло?

— Навіщо? — відповідаю запитанням на запитання. Не знаю, як виглядає квартира чоловіка та скільки там кімнат, але якщо хоча б одна є, мені здається, цього достатньо для пари.

— Ну, в нього, звичайно, квартира добра, але коли будуть дітки…

— Тоді й поговоримо, — перебиває Орест. Він кладе руку на спинку мого стільця, і від цього жесту в грудях стає спокійніше. — Для кількох дітей місця вистачить.

— Але дітям потрібен простір, — наполягає Уляна Петрівна.

— Ні, бабусю, дітям потрібні батьки, — з усмішкою відповідає він. Її губи стискаються, але він продовжує: — Ти не хвилюйся, у майбутньому ми все врахуємо.

Його «ми» звучить так природно, що в мене всередині розквітає тепло. Та водночас я розумію: це вистава для інших. Брехня, необхідна для збереження балансу.

— Добре, — погоджується Уляна Петрівна, хоча в її очах іще жевріє сумнів.

— Зоряно, — нахиляється до мене Орест, майже торкаючись моїх вуст своїм подихом. — Лишу тебе ненадовго.

Я киваю. Він повертається, звертаючись до діда:

— Можемо поговорити наодинці?

— Звичайно, — відповідає той, встаючи.

Перед тим, як піти, Орест цілує мене у скроню. Жест настільки простий і природний, що я ловлю себе на думці: саме так, мабуть, і має виглядати справжнє «разом».

— Він такий уважний до тебе, — несподівано звучить голос пані Ніни. Її усмішка холодна, погляд ковзає по мені, наче рентген.

Я киваю.

— Ти мене ігноруєш? — її тон стає гострішим.

— Ні, — спокійно пояснюю. — Просто ви не поставили запитання. Ви констатували факт. Я його підтвердила.

— Ти мене зневажаєш? — цього разу вона піднімає голос так, щоб усі почули. — Орест, напевно, розповів тобі свою версію нашої історії…

— Ніно, — різко обриває її Остап Ігорович. — Слідкуй за словами.

— Тут усі свої, — не відступає вона. — Якщо твій син на ній одружиться, мені варто порозумітися із Зоряною. Правда ж, Зоряно?

Її «твій син» б’є в саму душу. Я відкладаю столові прилади. Дивлюся їй просто у вічі.

— Твій син? Ви поділяєте дітей на «своїх» і «чужих»? — говорю рівно. — Як ви хочете, щоб я ставилася до вас? Як до матері мого нареченого? Можливо, як до мачухи? Або до людини, яка виховала його з любов’ю, як рідного? Бо формально ви будете моєю свекрухою. А в реальності все залежить від ваших дій.

В її очах спалахує злість:

— Ти переходиш межу. Ти ще не є частиною нашої родини.

— А хто сказав, що я хочу бути частиною вашої родини? — відповідаю спокійно. — Я хочу бути родиною для Ореста. Не для вас.

Уляна Петрівна тихо зітхає. Ігор Михайлович ударяє долонею по столу:

— Замовкни, — звертається до Ніни. — Ти зараз підеш у номер і заспокоїшся.

— Я не…

— Ніно! — його голос звучить як удар.

Вона зводиться й іде, ображена, залишаючи за собою тремтливий шлейф напруги.

— Цікаво… — коментує Ольга. — Мамо, я, напевно, піду. Перед виїздом зазирну до вас із татом.

Щойно Ольга зникає, я чую втомлений голос:

— Вибач, — тяжко видихає Остап Ігорович. — За Ніну.

— Вам немає за що вибачатися, — відповідаю. — То були не ваші слова.