Розділ 31.1 Зоряна

Зоряна

— Що ти тут робиш? — за спиною звучить низький, твердий голос Ореста. Він стоїть позаду Ольги, і в його тоні немає жодної ввічливості.

— Ми просто розмовляли, — відповідає вона з усмішкою, радше схожою на виклик. Підводиться з крісла повільно, ніби демонструючи свою незалежність. — Не переймайся, я її не з’їм.

Орест нахиляється до мене, його руки лягають на мої плечі. Відчуваю тепло й силу цього дотику.

— Ти в нормі? — його голос тихий, майже інтимний, тільки для мене.

Я киваю.

— Може, підемо?

— Ти вже… тут з усім закінчив?

— Так. Потрібно виспатися. — Він усміхається, але в усмішці більше втоми, ніж легкості. — Вранці спільний сніданок, потім збираємося, після обіду виїжджаємо.

Я підводжуся. Ми прощаємося з усіма, і на мені досі відчутний його дотик, ніби залишив невидимий слід на шкірі.

На вулиці прохолодно, у повітрі відчувається вологий аромат хвої. Нас зустрічають двоє чоловіків.

— Це Дем’ян і Віктор, — знайомить мене із ними Орест. Вони коротко кивають, їхні обличчя серйозні, але усмішки теплі. — Вони відповідають за твою безпеку. Хочу, щоб ти їх знала, аби не злякалася, якщо побачиш поруч.

— Приємно познайомитися, — кажу, і в моєму голосі чути щиру вдячність.

— Нам теж, — відповідає один із них.

Орест ще кілька хвилин говорить із ними про робочі деталі. Я не вникаю, слухаю півслова, але ловлю: він контролює кожну дрібницю, навіть коли втомлений. І це вселяє дивне відчуття безпеки.

Коли ми залишаємося вдвох і йдемо вузькою доріжкою між дерев, він повертає голову до мене.

— Ти як?

— Втомилася, — відповідаю чесно й майже автоматично хапаю його за передпліччя. — Відверто кажучи, я тут не можу розслабитися. У цьому комплексі ніби все тисне...

— Я тебе розумію, — каже він, і в голосі звучить провина. — Вибач, що втягнув тебе в усе це. Я не думав, що стільки всього станеться.

Я хитаю головою:

— Ти вже вибачався. Ти не винен. — Хочеться відвести розмову подалі від цієї болючої теми. — А що ти плануєш робити, коли ми повернемося?

Його погляд стає серйознішим, майже зосередженим:

— Мені треба розібратися до кінця. Знайти всіх причетних. І багато що залежить від розмови з дідом.

— У якому сенсі?

— Розумієш… — він говорить повільно, ніби підбирає слова. — Я мушу довіряти йому. Ми працюємо разом. Якщо зрозумію, що довіри немає, піду з бізнесу. Не хочу жити й працювати в напівправді. І я маю право знати, чому мені нічого не сказали про призначення Ольги.

Його голос напружений, але контрольований. І я бачу, як сильно йому болить ця ситуація.

— Це тебе сильно зачепило, так?

Він шумно видихає:

— Трохи, — коротко каже. — Важко, коли особисте змішується з роботою. Але точно знаю, я мав би право знати.

— Ти маєш рацію, — кажу тихо, дивлячись йому просто в очі. — Думаю, відверта розмова справді все прояснить.

— Дякую, — киває він і відчиняє двері будиночка.

— Будь ласка, — усміхаюся, проходячи всередину.

У домі затишно, лампа дає м’яке жовте світло, що відрізає нас від зовнішнього світу. Вечір минає спокійно. Орест сідає в крісло з ноутбуком, погляд його серйозний, риси обличчя напружені. Він виглядає так, наче водночас тримає під контролем сотню завдань.

Я лягаю на ліжко, вкриваюся й дивлюся на нього. Цей чоловік, який здається таким раціональним, холодним, сильним… і водночас таким близьким. Його присутність для мене зараз більше, ніж будь-які слова.

Поволі повіки стають важкими. Я засинаю, знаючи, що він поруч. І чомусь ця думка тепліша за будь-яку ковдру.

***

Я прокидаюся на диво легко. У голові немає туману, тіло відпочило, навіть сни не турбували. Дивно…

Вдихаю глибше, пахне кавою та чимось знайомим, теплим. І лише тоді розумію, що лежу зовсім не так, як засинала. Моя щока, на чиїхось грудях. Чоловіча рука міцно обіймає мене.

Серце пропускає удар. Я завмираю, намагаючись збагнути: як? коли? чому?

Мій погляд повільно ковзає вгору. Орест. Він ще спить… чи робить вигляд? На ньому темна футболка й спортивні штани, його рука спокійно лежить у мене на талії, наче завжди мала бути там.

Я відчуваю, як щоки починають палати. У голові хаос: «Треба відсунутися… Треба щось сказати… Господи, як я так?..»

Але в ту ж мить він відкриває очі. Його погляд зустрічає мій. І він усміхається. Спокійно. Наче так і мало бути.

— Доброго ранку, — каже низько, хриплуватим від сну голосом.

Я відчуваю, як у мене всередині все стискається, і перше, що виривається:

— Я… як? Ти тут… чому?

Я збиваюся на півслові, і мені стає ще соромніше від власної плутанини. Він тихо сміється… лагідно, без насмішки.

— Спокійно. Я закінчив зі справами, ліг поруч і… заснув. А вночі, знаєш, ми себе не контролюємо. — Його усмішка теплішає. — Тож це не злочин.

Я кліпаю кілька разів, намагаючись знайти правильну реакцію. Мозок у мені вже аналізує: «Це природно. Людське тіло тягнеться до тепла й захисту. Це нормальна реакція після стресу». Але жінка всередині мене думає зовсім інше: «Ти обіймаєш чоловіка. І тобі… добре…».

Я відчуваю, як мої пальці все ще тримають його футболку. Швидко відпускаю, намагаючись зробити вигляд, що нічого не сталося.

— Здається, мені справді давно так добре не спалося, — тихо кажу.

— То, може, варто зробити висновки? — його очі блиснули хитрим вогником.

Ми сміємося, мої щоки досі гарячі. І вперше за довгий час я думаю: можливо, мій ранок дійсно може починатися ось так, легко та тепло…

Вдячна всім за увагу, яку ви приділяєте цій історії. Наступний розділ вийде в ніч із середи на четвер, 24 вересня ❤❤❤