Розділ 30.2 Зоряна

Зоряна

Мене знайомлять із тими, з ким на святі я ще не встигла познайомитися. Люди різні, кожен зі своєю манерою говорити, тримати келих, усміхатися. Усе занадто світське й одночасно штучне. Ми з Орестом сідаємо поруч із Уляною Петрівною. Навпроти нас пані Тетяна, завжди спокійна, ввічлива, із тією м’якою врівноваженістю, яку так важко підробити.

Розмови суто ділові: чоловіки обговорюють якісь проєкти, цифри, терміни. Я намагаюся слухати, але слова розчиняються в суцільний монотонний шум. Моє «психологічне вухо» втомлюється ловити підтекст у кожній фразі, і я відчуваю, що віддаляюся від цієї сцени.

— Зорянко, — чую біля вуха лагідний голос бабусі Ореста. Повертаюся до неї, усміхаючись. — Я розумію, що для тебе усе це може бути нудним. Але нашим чоловікам іноді теж потрібна підтримка. Просто близька людина поруч. Розумієш?

— Так, — відповідаю. І майже не думаючи шепочу: — Ви вважаєте, що я для Ореста близька людина?

— Звичайно, — щиро каже вона. — Ти його наречена. Скоро станеш дружиною. Ти можеш бути в ньому впевнена. Як у чоловікові. Він не боїться відповідальності, може ухвалювати рішення. Так, буває занадто раціональним… навіть іноді холодним. — Вона шумно видихає, поглядом ковзаючи до свого онука. — Але якщо він вирішив зв’язати з тобою життя, значить, він тебе кохає. Нареченою він ще нікого й ніколи не називав. Ти перша.

Я відчуваю, як усередині щось здригається. Хоча й розумію що це просто вистава.

— Дякую за щирість, — кажу.

— А ти сьогодні трохи замкнена, — несподівано додає вона. — Щось сталося?

— Ні, — усміхаюся. — Просто втомилася. Стільки нових людей, нових вражень. Я не звикла до такої уваги.

Її очі ніби ще раз мене зважують, але вона киває, наче приймає мою відповідь.

У цей момент один із партнерів вітається з Ольгою. Вона йде упевнено, виглядає бездоганно: розкішна сукня, легка усмішка, колкий погляд. Все як завжди. Вона сідає поруч з Орестом.

— А що ти тут робиш? — голос мого супутника різко змінюється, стає металевим. — Ти ж ніколи не займалася бізнесом і майже не співпрацювала з нашими партнерами. Уперше бачу тебе на такій вечері.

Напруга в його тоні настільки відчутна, що розмова навколо завмирає на секунду. Я намагаюся зрозуміти: що між ними відбувається? Чому він реагує саме так?

— Ну що ви, пане Оресте, — втручається один із партнерів. — Пані Ольга вже бувала на кількох зустрічах.

— Дивно, — коротко відрізає він. — Значить, мене тоді не запрошували. Бо я такого не пам’ятаю.

— Ти був у від’їзді, — нарешті каже сама Ольга. Її голос рівний, але губи трохи напружені. —Вирішила більше дізнатися про бізнес.

Більшість за столом, повертається до своїх розмов.

— Зрозуміло, — спокійно каже Орест, відкладаючи столові прилади. Його рухи точні, зосереджені, як хірургічний розріз. — Ти б краще цікавилася так своєю донькою. Їй було б приємно.

Я бачу, як слова ріжуть Ольгу, як змінюється вираз її обличчя.

— Вона вже доросла, — кидає холодно. — Та й у неї є «нянька» у твоїй особі.

Його долоня стискається в кулак. Я кладу свою руку поверх, м’яко, обережно. Він переводить погляд на мене, розтискає пальці, бере мою долоню у свою. Контакт між нами теплий, надійний, і я розумію: зараз йому потрібна ця точка опори не менше, ніж мені.

— Ти хочеш сказати, що я погана мати? — голос Ольги тремтить від гніву. — Вона має все.

— Усе. — каже Орест, дивлячись прямо їй в очі. — Окрім матері.

Я бачу, як її руки здригаються, як очі наповнюються блиском, схожим на сльози. Вона робить ковток шампанського, намагаючись приховати емоції.

— Орест, — шепочу йому, нахиляючись ближче. — Припини, будь ласка. — Великим пальцем проводжу по тильному боці його руки. Він усе ще міцно тримає мене, але його напруга трохи спадає.

— Вибач, — видихає він звертаючись до мене, і раптом цілує мене в скроню. Це несподівано. Тепло. І так особисто, що я на мить забуваю про присутніх.

— Щось сталося? — тихо питаю, і ми неначе відділяємося від усього, що відбувається довкола.

— Пам’ятаєш Дорошенка? — шепоче він. Я киваю. — Коли я тебе шукав, зустрівся з ним. І дізнався, що Ольга отримала посаду директорки цього комплексу. З протекції дідуся, бо він володіє частиною акцій. Мені ніхто про це не сказав. І зараз усі думають, що я нічого не знаю.

— Мені шкода, — щиро відповідаю. Дивлюся йому в очі, бачу там втому й рішучість. — Що плануєш далі?

— Поговорю з дідом. А там буде видно. Завтра останній день. Нарешті ми поїдемо звідси.

У цей момент до нас звертається пані Тетяна:

— Оресте, можна тебе на кілька слів? Мені потрібна твоя оцінка одного проєкту.

— Я зараз повернуся, — лагідно каже мені, перш ніж підвестися.

Він іде з Тетяною у бік тераси. Я бачу, як Уляна Петрівна з Ігорем Михайловичем теж відходять. І саме тоді Ольга сідає на місце Ореста, підсовуючись ближче до мене.

— Не мрій, що ви одружитеся, — холодно промовляє вона. — Ти не з нашого кола.

— Гадаю, ви погано знаєте Ореста, — відповідаю спокійно. — Він не ділить людей за статусом. Це все, що ви хотіли мені сказати?

— Він тебе не кохає.

— Ви цього не знаєте. Але мені достатньо того, що він мене поважає, довіряє і між нами є взаєморозуміння. Це більше, ніж слова. — Я роблю ковток вина, дивлюся їй просто в очі. — Наші стосунки вас не стосуються.

— Ти занадто багато про себе думаєш.

— Я думаю про людину, яка мені близька. І не хочу, щоб хтось ліз у наше особисте життя. Сподіваюся, ви досить розумні, щоб це зрозуміти.

— Думаєш, ти готова до подружнього життя? Настільки в ньому впевнена, що готова довірити себе йому? — вона дивиться на келих, але я чую, як її голос ледь тремтить.

— Так, — кажу спокійно. Хоча в глибині душі знаю: наші стосунки це просто фікція.

— Подружнє життя, це не лише кохання, — її голос стає глухим, наче йде зсередини. — Це можливі зради, сварки, діти… — на слові «діти» вона ковтає повітря, голос хрипне. — Це гонитва за ілюзіями, які розсипаються швидше, ніж ти встигаєш це зрозуміти.