Розділ 29.2 Орест

Орест

Зоряна задрімала на моєму плечі. Її подих рівний, але я відчуваю, що навіть уві сні вона не відпускає напругу, її пальці чіпко тримаються за рукав моєї сорочки. Ледве чуємо голос лікаря… і вона одразу прокидається.

— Стан стабілізувався, — розповідає доктор. — Ще три–чотири дні спостерігатимемо. Важке отруєння сильнодіючим снодійним. Проблема в тому, що іноді його використовують як знеболювальне після складних випадків, тож воно містить наркотичні речовини. На відновлення піде час. Я призначив консультацію психолога, але краще пройти курс. Для неї це травма. Вона живе сама чи…

— Я заберу її до себе на період відновлення, — кажу, навіть не замислюючись.

— Добре. Можете зайти, але ненадовго.

— Дякуємо, — відповідає Зоряна.

Лікар відходить. Ми майже заходимо до палати, та вона раптом зупиняє мене.

— Ти справді забереш її до себе? А Ольга… вона нічого не знає? Думаєш, може бути причетна? — сипле запитаннями, в її голосі чути нервовий надрив.

— Спокійно, — втомлено всміхаюся. — Сподіваюся, що ні. Але ризикувати Стефою не можна. Краще, щоб усі думали, що вона поїхала кудись з друзями.

Заходимо до палати. У голові хаос. Я відчуваю його так само чітко, як безладний код: зламані рядки, відсутні функції, логічні петлі. Я намагаюся структурувати усе, розставляючи «пріоритети»:

Перше. Залишити охорону біля палати, щоб ніхто не проник.

Друге. Відвезти Зоряну у комплекс, щоб вона хоч трохи поспала.

Третє. Знайти Рому й дізнатися, наскільки глибоко він у цій історії.

Четверте. Визначити, хто ще причетний. Є якась жінка, про яку згадували дівчата, але деталей немає.

Проте як би я не складав цей список у голові, очі весь час повертаються до Зоряни. Вона дивиться на Стефу, обережно торкаючись її долоні.

— Дякую, — хрипить сестра. — Якби не ви…

Їй важко говорити, і Зоряна це теж відчуває:

— Не переймайся. Головне, що усе добре. Потім поговоримо, коли відпочинеш.

— Стефа, —звертаюся до неї, підходячи ближче, — з тобою завжди буде охорона. Ми повернемося у комплекс, але я щодня приїздитиму, а потім заберу тебе до себе. Завтра привезу новий телефон, відновимо номер. Подзвониш бабусі та матері, скажеш, що усе добре, просто поїхала на кілька тижнів. Домовилися?

— Так, — ледь чутно шепоче вона. Її губи сухі, голос слабкий. Вона засинає майже одразу.

Вранці ми із Зоряною повертаємося у комплекс. Вона майже весь час мовчить. У її очах застигло щось важке, вона тримає усе в собі, і я бачу: стрес виснажує її сильніше, ніж будь-які рани.

Вона проводить у душі майже годину. Я прислухаюся до звуку води, до її кроків за дверима. Це смішно для мене, зазвичай я раціоналізую усе, але зараз моє серце реагує швидше, ніж розум. Я хочу знати, що з нею все гаразд.

Коли вона виходить, її очі червоні й втомлені…

— Ми сьогодні маємо якісь зустрічі з родиною? — питає.

— Увечері. Ділова вечеря. Буде дідусь і кілька партнерів. Тетяну ти вже знаєш. Відпочинь, тобі треба відіспатися.

— Зрозуміла, — сідає на край ліжка. — А ти?

— Що я?

— Відпочивати плануєш? — вона обіймає себе за плечі, ніби захищається від невидимого холоду.

— Треба ще закінчити з телефоном Стефи. Не переймайся за мене.

Мені здається, вона ось-ось заплаче. Зоряна таки лягає, накриваючись пледом. Я сідаю за ноутбук, на якому лежить телефон сестри, але крізь стіну чую тихі схлипування.

Повертаюся. Вона дивиться на мене заплаканими очима.

— Зорянко… — сідаю навпочіпки біля ліжка. Питати, чи вона в нормі, безглуздо. Казати «заспокойся» теж неправильно. Їй треба випустити ці емоції. Я відчуваю розгубленість, майже безсилля… уперше за довгий час. Питаю те, що виривається само: — Чим я можу тобі зараз допомогти?

— Я не хочу відволікати тебе від справ, — каже вона винувато.

— Справи почекають. Усе найстрашніше вже позаду. Просто скажи.

Зараз я чітко усвідомлюю: біля неї мій раціональний світ ламається. Я завжди міг упорядкувати будь-який процес, будь-яке завдання, але не її біль...

— Мені страшно, — вона зізнається, ковтаючи сльози. — Думала, що впораюся, але… — я обережно торкаюся її голови, намагаючись заспокоїти. — Хочу спати, але кожен шорох наче повертає мене туди, де я мусила бути постійно напоготові… завжди захищатися…

— Я розумію. Але я тут. Тобі немає чого боятися. Біля будиночка чергуватимуть мої люди. Якщо щось, одразу реагуватимуть. Пізніше я тебе з ними познайомлю. Добре?

— Добре. Ти… можеш полежати поруч? — слова даються їй важко. — Щоб я заснула.

— Звичайно, — погоджуюся.

Я лягаю поруч, залишаючи відстань, щоб вона не відчувала тиску. Але навіть так бачу: її плечі здригаються, вона досі напружена…

— Дай мені руку, — прошу тихо.

Вона мить мовчить, а потім простягає долоню. Наші пальці переплітаються у замок, який виглядає як новий пароль, створений двома людьми. У цій простій дії більше довіри, ніж у сотнях слів.

Я завжди працював із кодами, алгоритмами, системами безпеки. Там усе просто: ввів правильну комбінацію — отримав доступ; невірну — система блокує. У житті жоден захист не працює так надійно. Люди зраджують, тікають, гублять довіру. Але зараз, коли її пальці стискають мої, я відчуваю: цей код не підробиш. Він справжній.

— Дякую, — її голос тремтить, проте в ньому вже немає того розбитого відчаю, що був присутній ще хвилину тому. Лише втома.

Я дивлюся на її обличчя, вперше за останні кілька годин воно виглядає спокійним. І в мені стихає усе. Хоча мозок і намагається далі скласти список завдань, серце вперто відмовляється: воно обирає тишу біля неї.

За двадцять хвилин її дихання вирівнюється. Вона спить, не відпускаючи мою руку. Цей «замок» — наш тимчасовий алгоритм виживання, простий протокол довіри. Уперше відчуваю: навіть у хаосі можна створити систему, яка тримається не на залізі чи коді, а на живому теплі.