Розділ 28.2 Зоряна

Зоряна

Він зникає, проте я ще довго чую його буркотіння, розлите в темряві, наче відлуння.

— Стефо, йдемо, — шепочу, обережно відходячи разом із нею.

— Залиши мене, — просить вона, заплющуючи очі.

— Ми разом. Йтимемо повільно й тихо. Якщо щось почуємо… затаїмось. Зрозуміла?

Вона ледь киває. Я майже не бачу її обличчя в темряві, лише відчуваю, як її трусить від холоду.

Повітря вогке, холод пробирає крізь одяг. Ми рухаємось обережно, дослухаючись до кожного шурхоту, до кожного хрускоту гілки.

Попереду я помічаю кілька повалених дерев. За ними — спуск і неглибоке заглиблення. Я тут не була, але… це може стати нашим укриттям.

Зненацька чую голоси. Чужі... Поруч шурхіт.

Не роздумуючи, тягну Стефу вниз, до заглиблення. Вона майже непритомна, висне на мені, але я втримую рівновагу, хоч одна нога й підслизується. Ми з’їжджаємо по схилу й притискаємось до холодної землі. Серце б’ється так, ніби от-от видасть нас.

Чутно чужі інтонації:

— …Потрібно ще перевірити той сектор.

Я бачу тремтливі плями світла від ліхтарів, вони ковзають по просто коло нас. Я затамовую подих, м’язи болісно німіють від напруги.

— Спочатку перевірка сигналу, це недалеко, — відповідає інший.

Я не розумію, що саме вони мають на увазі, але й не намагаюся… тільки молюся, щоб пішли далі. І справді: світло віддаляється, кроки стихають.

— Мені трохи полегшало, — шепоче Стефа. — Пішли?

— Ще ні, — бурмочу. — Треба зрозуміти, як вийти на дорогу. Якщо підемо ось туди, можливо, обійдемо й виберемось.

Ми блукаємо навмання хвилин двадцять чи тридцять. Час розтягується. Нарешті виходимо на вузьку стежку. Я впізнаю її. Я йшла тут, коли стежила за тим чоловіком.

— У голові паморочиться… — хрипить Стефа. — Очі замикаються…

Вона виснажена. Я озираюсь у пошуках прихистку, та навколо, лише морок.

— Ще трохи, потерпи, добре? — прошу.

Вона киває.

— Правильно, потерпи, — раптом озивається знайомий голос. Голос Олега.

Я різко обертаюсь. Не чула ані кроків, ані шурхоту. Мабуть, на мить розслабилася… і цього вистачило.

— Ще трохи, і вирушите в цікаву подорож, — його слова сиплються, мов холодний попіл.
Я тремчу. І раптом згадую: ті ліхтарі, ті незнайомі голоси. У лісі можуть бути ще люди. Може… це мій шанс?

Олег сам. Без ліхтаря. Його очі сяють у темряві, мов у хижака. Стефа повільно осідає, тіло важчає.

Втрачає свідомість?

Не зараз… Будь ласка…

Олег наближається. Я кричу з усієї сили:

— Допоможі-і-іть! А-а-а-а!..

Він блискавично швидко опиняється поруч. Його удар зриває мене з ніг, ми падаємо разом зі Стефою.

— Замовкни, — шипить він, хапаючи мене за щелепу. Пальці стискають до болю. — І не верещи.

— Мені нічого втрачати, — шиплю, вичавлюючи слова крізь біль. — Ти тільки й можеш, що погрожувати слабшим. А з рівними, слабо тягатися? Орест дізнається, за Стефу він тебе зітре.

Удар. Біль пульсує в щоці.

— Стули пельку, — гарчить він. — Він без свого діда, ніхто.

— А його дід пробачить тобі знущання над онукою? — я всміхаюся криво, навіть крізь пекло болю. — Трусливих ідіотів, як ти, я ще не бачила.

— Тварь, — ще один удар. Моя усмішка тільки сильніше його дратує.

— Це все, на що ти здатен? — шепочу, знаючи, що кожне слово ріже його нерви.

— Замовкни! — ще один удар. Потім він відвертається.

Використовую це, кричу з усієї сили:

— А-а-а-а-а!

Він кидається до мене, затуляє мені рота долонею. Пальці тремтять. І я розумію: якби він був упевнений, що в лісі нікого немає… не боявся б криків. Йому страшно? Це дає мені надію.

Стефа тремтить, але міцно стискає мою руку.
Наступної миті він хапає мене за волосся, відкидає голову назад. Біль ріже шкіру. Я намагаюсь відчепити його руку.

— Відпусти!

— Ще звук, і… — він витягує шприц. Тонка голка блиснула. — Будеш такою ж, як вона.

Я завмираю. Слова застрягають у горлі. Він відходить на кілька кроків, дістає телефон. І в цю мить, я чую постріл. Глухий, ледь чутний.

Інстинктивно падаю на Стефу, прикриваючи її. Сльози обпікають щоки. Проте болі немає… лише шок. І хрипла лайка Олега…

Я боюся підняти очі. І раптом чую голос. Живий. Знайомий…

— Ти як?

Його долоня торкається моєї руки. Я підводжу погляд.

— Оресте… — шепочу. І все, що стримувала, проривається: паніка, страх, розпач.

— Що зі Стефою? — він нахиляється ближче до сестри.

— Вони щось їй вкололи, — ковтаю сльози. — Потім вона сказала, що випила якусь воду, і стало ще гірше…

— Ти можеш іти? — його погляд уважно ковзає по мені, мов рентген, шукаючи найменшу тріщину.
Чоловіча рука підіймається... така тепла, несподівано м’яка після всього пережитого. Подушечки його пальців торкаються моєї щоки, стираючи щось біля губ. Дотик легкий, але я відчуваю, як у грудях стискається щось болісне й водночас живе.

В його очах щось змінюється...

— Так… — мій голос зрадницьки тремтить, і в тому тремтінні не лише страх, а й дивне полегшення.

Орест бере Стефу на руки. До мене підходить незнайомець. Він простягає руку, допомагає піднятись. Я йду за ними, тримаючись за передпліччя незнайомого чоловіка.