Розділ 28.1 Зоряна

Зоряна

Я не вірю власним очам. Силует у сутінках виростає з тіні, витікає з самої темряви, мов туман із глибини землі. Серце зривається в шалену гонитву, б’ється в грудях так, ніби прагне вирватися назовні, розірвати мене зсередини.

Кроки важкі, впевнені, відміряні, мов удари молота об ковадло.

Обличчя виринає з пітьми. Усередині мене щось хрускає, ламається від перенапруги… тонка межа між жахом і надією розсипається, як скло.

— Ти?.. — шепочу, не певна, чи не марево це моєї знемоги. Полегшення, яке встигло спалахнути іскрою, гасне швидше, ніж народилося.

Вони знайомі… Чоловік, що переслідував нас, виглядає так буденно, ніби це не лісова ніч, а вечірня прогулянка. Його постава лишається рівною, рухи розмірені, обличчя дивовижно спокійне. Надто спокійне…

— Що ти тут робиш? — мій голос тріскає, хрипкий, як стара гілка під ногою.

— Я? Просто шукав вас обох, — каже він легко, майже весело. — Стефа ж таки сестра мого друга.

Нічне тьмяне світло пробивається крізь крони, ледь торкається його постаті. І я бачу. Фіолетову сорочку. Ту саму.

— Олег… Ти… — слова застрягають у горлі. У цей момент Стефа ледве відчутно смикає пальцями мою руку. Знак. Попередження.

— Не рухайся, — шипить Олег, нахиляючись ближче. Його голос розтинає повітря, мов лезо. — Або вона помре першою.

Стефа стогне, і цей звук ріже мене навпіл, як тупий ніж, що врізається в живу тканину. Я притискаю її сильніше, намагаючись стати щитом, хоч і розумію: у моїх руках замало сили, щоб справді захистити…

Олег наближається. Його обличчя видно чіткіше. Очі холодні, гострі, наче уламки скла.

— Ти справді думала, що втечете? — його усмішка лякає. — Я витратив занадто багато, щоб просто відпустити вас.

Його голос рівний, майже лагідний, і від цього мороз повзе по шкірі ще швидше. Він іде повільно, смакуючи кожен крок.

— Олег, прошу… — кажу я, виграючи секунди, притискаючи Стефу міцніше. — Вона вже майже не дихає...

— Тим більше, — холодно відповідає він. — Тепер вона лише тягар.

Усередині мене щось обривається, але обличчя залишається кам’яним. Холод невідомості вже торкається моєї шкіри.

І раптом звук... Десь зовсім поруч у темряві хрустнула гілка. Потім ще одна. Кроки. Хтось іде. Олег різко повертає голову. В його погляді вперше з’являється тінь тривоги.

— Піду перевірю, — каже той, хто переслідував нас. Він робить крок убік, зникаючи між деревами.

Олег дивиться йому вслід. Це мить може бути моєю.

Я намацую біля себе камінь. Вологий, слизький, але важкий. Стискаю його, відчуваючи шорсткість у долоні.

Олег знову повертається до мене, нахиляється. І я виливаю всю решту сил у різкий рух. Камінь врізається йому в плече. Він гарчить, хитається, падає на бік.

Не чекаючи, я нахиляюсь до Стефи. Кілька легких ляпасів. Вона розплющує очі, хоч і тьмяні. Я підхоплюю її, затискаю під пояс. Її тіло легке й важке водночас. Але вона стоїть. Стоїть!

— Тримайся. Будь ласка… — шепочу й починаю відступати. Крок за кроком, у глибші тіні. Ліс приймає нас, ховаючи між стовбурами.

Олег підводиться, стискаючи плече. Його очі блищать у пітьмі, як у хижака, що вже відчув кров. Та раптом якісь чужі голоси. Різкий крик… схожий на того, хто щойно відійшов.

Олег лається, метається поглядом, то на нас, то в бік темряви. І в його розгубленості я бачу свій шанс. Єдиний.

Я ковтаю страх. Бігти не можу, Стефа впаде. Тому просто відступаю, відчуваючи, як кожен її крок віддається в моєму тілі.

— Чекайте, — кидає він нам, пильно вдивляючись у наші оличчя. — Далеко ви з нею не втечете.

Я розумію, він має рацію: це ще не втеча. Це лише відстрочка. Я не знаю цю місцевість… І Стефа… ледь стоїть на ногах, постійно хитаючись…

📅 Дякую за увагу до книги. Наступний розділ вийде у суботу, 13 вересня❤❤❤