Розділ 27.2 Зоряна

Зоряна

Я ледве встигаю вловлювати подих. Кожен крок дається важко… не через втому, а через гнітюче напруження, що тисне на груди, мов камінь. Ми крадемося між деревами,наче в старому чорно-білому фільмі, де зло завжди дихає в потилицю і ось-ось простягне руку.

Стефа спирається на мене, і я з болісною ясністю відчуваю, як з кожною хвилиною її тіло стає все м’якшим, усе важчим, ніби сили витікають із неї крізь пальці. Вона вже майже не тримається на ногах. Я стискаю її долоню і шепочу:

— Ще трохи, чуєш?

У відповідь лише тиша… В наступну мить вона осідає, тягнучи мене за собою. Я не встигаю втримати її, і ми обидві падаємо, м’яко грузнучи в траві.

— Ні, ні… — виривається з моїх грудей. Я одразу нахиляюсь над нею, долонями обіймаю її обличчя, намагаючись зловити погляд. Легкий ляпас. Ще один. — Стефо, не зараз! Чуєш мене? Подивися на мене!

Її очі напіввідкриті, зіниці туманні. Панічно перевіряю пульс. Є. Слабкий, майже невловимий… але є. Вона жива.

— Що вони з тобою зробили?.. — шепочу, більше собі, ніж їй. Голос зривається, руки тремтять. — Мені так погано після уколу не було… Може, та вода?..

Її повіки тремтять. Вона кліпає, ледве ворушить губами. Я нахиляюсь зовсім близько, так, що відчуваю її слабке, уривчасте дихання.

— Тікай… — хрипить вона. — Він…

І тоді я чую його.

— Ну звісно. Як же без пригод? — звучить за спиною чоловічий голос з удаваною зневагою, що тепер звучить моторошно щиро. — Я тільки на хвилину відійшов, а ви вже влаштували втечу. Красиво. І дуже… дурно.

Я завмираю. Не обертаюсь. Серце гупає так голосно, що я майже певна, він це чує.

— Хочеш бути рятівницею? — його голос глузливий, слизький, ковзає по мені, як ніж по склу. — Але тебе не було в плані. Ти, зайва ланка. А зайві або погоджуються мовчати, або… зникають.

Повільно повертаю голову. Він стоїть у кількох кроках. Обличчя наполовину ховається в тіні, рука в кишені. Я не знаю, що там: ніж? пістолет? шприц? І саме ця невідомість лякає найбільше.

Я нахиляюсь нижче до Стефи, прикриваючи її собою. Ззовні спокій, крига. Усередині ж… паніка б’ється об груди, як птах, що намагається вирватись із клітки. Але я стискаю її в залізному кулаці.

— Відпусти її, — кажу рівно. — Вона й так ледь жива.

— Не хвилюйся. Вона теж не була частиною плану. Доки не сунула свою пику в чужі справи, — кривиться він, наче від чогось гіркого. — Де її телефон? Ти ж його тоді знайшла?

Я заперечно хитаю головою.

— Хто б міг подумати, — продовжує. — Що ви з тих, хто не розуміє простих речей. Якщо лізеш не у своє, отримуєш наслідки.

— Ти так нас боїшся? — питаю тихо, спокійніше, ніж почуваюся насправді.

Його очі звужуються.

— Ти нічого не розумієш. Це просто бізнес.

— Це руїни. Шлях у нікуди.

Він киває в бік Стефи:

— Я її попереджав. Вона не послухала. Ти маєш такий самий характер.

Стефа починає хрипіти. Її стан погіршується просто на очах.

Я перестаю думати.

— Тоді роби те, заради чого прийшов, — кидаю крізь зуби. — Але знай: тебе вже шукають. І вони ближче, ніж ти думаєш.

Його погляд змінюється. Ледь-ледь. Маленький знак… я бачу він не певен, чи я кажу правду. І це моя перевага.

Саме в цю мить, десь далеко, крізь лісову тишу й темінь, долинає слабкий гул автівки. Ми всі завмираємо.

Він різко озирається. Його рука сіпається в кишені, та зупиняється.

Я розумію: швидко витягти Стефу не зможу. Залишити її, тим більше.

Не знаю, що мною керує, але горло саме розриває крик:

— А-а-а!

Молюся, щоб тут був ще хтось, окрім його людей. Хоч хтось…

Він різко нахиляється й затуляє мені рота долонею. Його пальці тиснуть боляче, аж губи німіють. Але те, що він нервує, вже перемога.

Я кусаю його, різко й глибоко.

— Дідько! — лається він, але руку не прибирає.

Я впиваюся зубами ще сильніше, відчуваючи металевий присмак крові. Він смикається і я вириваюсь. Знову кричу.

— Замовкни, стерво! — гарчить він, але обриває слова, почувши чиїсь кроки.

Він розвертається. Я теж піднімаю очі… і в сутінках не одразу впізнаю силует. Проте відчуваю, як Стефа, майже непритомна, судомно стискає моє передпліччя.

— Ти?.. — видихаю я з таким полегшенням, ніби нарешті вдихнула повітря після довгого занурення.