Розділ 27.1 Зоряна

Зоряна

Я стискаю долонею плече Стефи, підтримуючи її. Ми завмираємо разом — десь між темрявою і панікою.

З-за хатини виходить чоловік. Темні силуети дерев кидають його постать у тінь, але ми все одно добре бачимо, як він розлючено зиркає навколо, лаючись собі під ніс.

— Я вас зараз впіймаю… — гарчить він, штовхає ногою якусь діжку і різко озирається. — Далеко не втечете. Все одно знайду.

Я затамовую подих. Мене охоплює холод… не ззовні, а зсередини. Стефа майже не дихає, лише тремтить.

Вже добряче темніє. Сонце майже сіло за горизонт, а ми в тіні, ніби сама природа дає нам захист. Зоря вкриває ліс повільно, впевнено. Але цього недостатньо…

Чоловік починає обходити територію. Підходить до кущів праворуч від нас, метрів за п’ять. Я боюся навіть кліпнути. Земля під його черевиками хрустить.

— Ви що, думаєте, я ідіот? Думаєте, виживете?

Його лють така концентрована, що повітря ніби електризується. У грудях щось пульсує… кожен удар серця відлунює в ребрах. Я повертаю голову. За кущами лівіше, десь метрів за десять, мав бути мій телефон. Але ризикнути зараз, означає викрити нас. Якщо піду, він побачить. Якщо залишусь, може натрапити на нас випадково. Я вирішую чекати.

Стефа шепоче мені у вухо:

— Якщо він нас знайде… просто тікай. Обіцяєш?

Я хитаю головою. Не можу. І не хочу.

— Тихо, — шепочу. — Він усе ще поруч.

Чоловік обходить хатину, знову лається… тепер гучніше.

Стефа здригається. Він зупиняється. Тиша. Потім іде до дверей, гучно ляскає ними і щось бурмоче. Ми не рухаємось. Я розумію, ще не час.

— Залишу вас тут, — кидає він наостанок.

Чутно, як він відходить, напевно піде іншим маршрутом... Я чекаю ще хвилину. Потім обережно нахиляюся до Стефи.

— Все. Його тут нема. Поки що.

— У мене ноги ватні, — каже вона тремтливо. — Але я триматимусь.

— Будемо рухатись далі від хатини, — шепочу. — Тихо. Кожен хруст може коштувати нам дуже дорого.

Я не знаю, що буде далі. Не знаю, чи зможемо пройти далеко. Але знаю одне: назад ми не повернемось.

Я підповзаю до куща, де залишила сотовий. Серце калатає. Намагаюся діяти безшумно, хоча гілки все одно сухо хрустять під долонями. Пальці тремтять. Я знаходжу телефон. Він холодний і мовчазний. Натискаю кнопку живлення. Жодної реакції.

— Вимкнувся… — шепочу, відчуваючи, як всередині все стискається. — Може, повідомлення так і не пішло…

Але я не дозволяю собі панікувати. Думаю. Аналізую. Орест міг здогадатися, куди я пішла… Але, можливо і ні…. Ми тут самі.

— Слухай, — звертаюсь до Стефи, ще більше стишуючи голос. — Нам треба рухатись. Я пам’ятаю напрямок. Але дорога… може бути небезпечною. Він пішов туди, звідки я прийшла. Ми спробуємо пробратися між тими деревами. Обійти. І вийти до стежки з іншого боку.

— Я… спробую, — хрипить Стефа. Її голос порожній, утомлений, зламаний. Вона ледве стоїть. Я підтримую її за спину, і ми починаємо повільно рухатись.

Вечір, а може вже й ніч… огортає нас дедалі щільніше. Темрява не чорна, вона темно-синя, з розмитими обрисами дерев, мов у примарному лісі. Я постійно озираюсь. Стефа тяжко дихає, ноги дівчини підкошуються, я ледь встигаю її підхоплювати.

— Ще трохи, — шепочу. — Ще кілька метрів, і знайдемо кращий сховок. Потім будемо думати…

Ми петляємо між деревами. Я намагаюсь не наступати на гілки. Не дихати голосно. Бути тінню.

— Вони повинні бути десь тут! — голос чоловіка лунає раптово й різко… десь зліва, зовсім близько.

Ми завмираємо. Я прикриваю долонею Стефі рот, хоч вона і так не дихає. Він лається. Металево клацає запальничка, мабуть, курить. Ми стоїмо, мов статуї, втиснуті в стовбур старого дерева.

Відчуваю, як щось повзе по шиї, можливо, мурашка. А може… просто страх. Той, що проникає в кожну клітину.

Він знову кричить, але далі. Пішов. Але не надто далеко.

Я киваю Стефі. Ми знову рухаємось, проте повільніше…

— Я більше не можу, — шепоче вона. — В очах темніє…

— Можеш, — відповідаю. — У нас немає вибору. Якщо зупинимось, усе буде дарма. Чуєш?

Вона киває, хоч і напівпритомна. Ми ховаємось за товстим стовбуром, віддихуємось кілька секунд.

Потім — знову рух.

Я знаю: той чоловік тут орієнтується краще. Він може наздогнати нас будь-якої миті. І я боюсь. Боюсь, як ніколи раніше. Але страх не паралізує. Зараз він веде.

Це не втеча. Це — бій. І ми ще не програли.

📅 Дякую всім за увагу, яку ви приділяєте цій книзі. Наступний розділ вийде в ніч із середи на четвер, 10 вересня. ❤❤❤