Розділ 26.2 Зоряна

Зоряна

У кімнаті тихо, та не спокійно. Це тиша, яка дихає поруч із нами, обгортаючи своєю присутністю. Я відчуваю, як повертається контроль над тілом, відкриваючи нові сили. Мотузка трохи послабла… чи, може, це руки вже терпнуть настільки, що біль здається менш гострим.

Стефа лежить на ліжку. Її голос ледь-ледь вловимий:

— Зоряно... — вона дивиться в мої очі, ніби намагається перевірити, чи я справжня.

— Я тут, з тобою, — шепочу. — Що сталося? Розкажи, поки маємо час.

Вона затинається, ковтає повітря:

— Телефон... — каже. — Я не мала… Я запанікувала…

— Не переймайся, я знайшла його, — кажу спокійно, не відводячи погляду.

Вона знову заплющує очі.

— Тоді… коли я побачила їх… — її голос стихає. — Я просто хотіла в когось попросити зарядку. І тоді… я почула голос Роми. Я хотіла злякати його, пожартувати. Але він був не сам... Там був ще чоловік. І якась жінка. Я не бачила обличчя, і вона мовчала… — Стефа завмирає. Сльоза скочується щокою. — Вони говорили… про якийсь товар. Про партію. Про те, що цього разу «все має пройти гладко»… І що «місце надійне, поки багато людей». Вони не знали, що я стою за дверима. Але той чоловік… він вийшов надто рано… Я впевнена, що він бачив мене, коли я втікала, — її голос тремтить. — А потім… я прослідкувала. Хотіла поговорити з братом. Зрозуміти… — її голос ламається. — Він мій брат, чорт забирай… — лається вона слабо, але я відчуваю жаль у її словах. — Але коли я… він… він наче спеціально… — слова даються їй важко, думки обірвані. — Так дивно…

Я не встигаю сказати нічого. Слова застрягають у горлі.

— Ти знала, що він... — питає вона раптом. — Що він може...

— Ні, — кажу. — Я бачила, що він не з усіма ладнає… Але не це. Не така межа.

Ми мовчимо. Лише важке дихання, напруга між нами, як дріт, натягнутий до межі. Стефа дивиться на мене крізь напівтемряву. Її очі червоні...

— Якщо ми звідси виберемось… я все розкажу. Звернуся до поліції, — каже пошепки, тремтячим голосом. — Я все знищу. Його, її… усіх.

— Ми виберемось, — кажу. — Обов’язково.

І в цей момент я розумію: ця дівчина… дуже сильна. Просто ніхто її не чує.

Ми ще маємо шанс.

Минає, може, пів години. Зап’ястя палають вогнем. Шкіра натерта, але я не зупиняюся. Пальці вже мокрі від поту. Одна мотузка трохи ослабла… певно, недотягнули в поспіху. Руки повільно, тремтячи, ковзають. Ще трохи. Сльоза скочується по щоці — і саме в цю мить мотузка піддається.

Я звільняю руки. Серце скажено калатає.

Завмираю на кілька секунд. Прислухаюся… тиша.

Стефа, напівлежачи, дивиться на мене. Її очі розширені від страху, блищать.

Я повільно нахиляюся до неї, вивільняю її, обережно торкаюся рук.

— Тримай так, ніби ще зв’язана, — шепочу. — Якщо хтось зайде — не рухайся.

Вона киває.

Я звільняю свої ноги, та залишаю мотузку поверх, про всяк випадок, якщо доведеться знову прикинутись. Обережно підіймаюся. Коліна трохи підламуються від напруги, але я втримуюсь.
Обшукую кімнату. Очі краще звикають до півтемряви. Порожня скляна пляшка лежить біля стіни, під стелажем. Я повільно беру її… важка, холодна. Тіло пронизує страх… я тримаю в руках зброю.

— Я зроблю вигляд, що втратила свідомість, — каже Стефа пошепки. — Покличеш. Як забіжить, бий.

Я киваю.

Вже за мить я знову сиджу, як була. Руки схрещені, ніби зв’язані. Скло стискаю під собою, так, щоб швидко підняти.

— Хтось! — гукаю, щойно Стефа заплющує очі. — Їй погано! Допоможіть!

Кроки. Різкі, важкі. Двері розчиняються. Він. Той самий чоловік.

— Що з нею? — бурчить, присідає до Стефи, нахиляючись.
У цей момент я хапаю пляшку й б’ю з усієї сили по його потилиці. Глухий звук. Він падає вперед. Не повністю, тільки завалюється на руки. Клене. Не втратив свідомість, але приголомшений.

Я миттю підхоплюю Стефу під руку.

— Йдемо, йдемо! Швидко!

Вона спотикається, але тримається. Ми вибігаємо за двері. Позаду чути лайку… він, проклинаючи, намагається встати.

Ми кидаємось до першого куща, туди, де тінь густа. Ховаємось. Я стискаю її. Вона дихає важко, майже беззвучно.

Я усвідомлюю: ми ще не врятовані. Але вже не в кайданах.

Ми йдемо. Стефі важко.

Мій пульс віддається в скронях. І десь всередині живе дика надія, що Орест шукає…