Операція "Любовний маскарад"

Розділ 26.1 Зоряна

Зоряна

Повітря задушливе. Я відчуваю, як сірість лягає на шкіру — холодна й липка, мов тінь. Стефа важко дихає… коротко, зі свистом. Вона не говорить. Напівлежить, заплющивши очі. Я не впевнена, чи спить вона, чи просто відключається від реальності…

Зараз я маю бути сильною.

Напружую м’язи повільно, ритмічно. Рух — біль — дихання. Кожне потягування мотузки — це маленький бій. Можливо, за кілька годин мені вдасться хоч трохи послабити вузол. Можливо...

Раптом… десь зовні голоси.

Я застигаю. Серце наче вистрибує. Напружую слух. Спершу нечітко, ніби гул. А потім розбірливі слова:

— …ти розумієш, що цей план не витримає ще одного збою? — каже чоловічий голос, різко, трохи роздратовано. Знайомий голос… проте чий? Не можу згадати. Це не Рома. — Вони вже знають занадто багато.

— Я ж попереджала, — відповідає жіночий голос. Тихіший, але з відтінком зверхності. — Потрібно було працювати тихо.

Я стискаю зуби. Шия вкривається потом. Чітко чую: вони стоять десь зовсім близько, можливо, під вікном або біля задньої стіни хатини.

— Все готово? — питає жінка.

— Я розумію, що ми не можемо ризикувати. Завтра тут буде чисто.

— Вивіз о другій. А далі… вже не наше діло. Прослідкуй, щоб усе пройшло спокійно.

Усередині все холоне. Я намагаюся вловити більше. Але голоси починають віддалятися. Кроки й розмова стихають.

Проте щось у голосі тієї жінки не дає мені спокою. Вона впевнена. Занадто.

Раптом Стефа злегка здригається. Її пальці ворушаться. Я нахиляюся до неї настільки, наскільки дозволяють мотузки.

— Тримайся, чуєш? Щось відбудеться о другій… Напевно, вночі. Ми не можемо чекати. Потрібно якось вибиратися.

Вона ледь відкриває очі, губи тремтять.

— Я… не можу. Все пливе… — шепоче.

— Я з тобою, — кажу я твердо. — Слухай мій голос. Це не кінець. Орест нас шукає. Я впевнена. Він знайде.

Але водночас я розумію: ми на межі. Якщо їхній план спрацює, якщо щось станеться цієї ночі… нас можуть просто стерти, як непотрібних свідків.

Знову зосереджуюся на вузлах. Пробую знайти розтягнення. Я маю зробити щось. У мене години, не дні. І надія, що телефон передав локацію. Що Орест усе зрозумів…

Бо якщо ні… навіть думати про це не хочу.

Мотузка на зап’ястях стискає шкіру, з кожним моїм рухом вона ще більше впивається в тіло. Я намагаюся ковзнути вбік, і зненацька чхаю. Глухий звук розтинає тишу.

— Ти як?! — шепоче Стефа.

Кроки. Рівні. Важкі. Двері риплять. І в кімнату заходить чоловік. Той самий. За ким я йшла.

Очі холодні, як зимове озеро. Обличчя — мовчазне. У руці щось блищить… маленький ніж чи ключ, не встигаю розгледіти. Напруження сягнуло піку.

Він мовчки підходить до Стефи. Нахиляється. Вона дивиться на нього затуманеним поглядом — з усією люттю, на яку здатна зараз.

Потім раптовий порух:

— Мудак, — шепоче вона й плює йому просто в обличчя.

Усе завмирає.

Його рука смикається — ніби ось-ось вдарить. Але він не торкається її. Лише глибоко вдихає, як той, хто навчив себе не втрачати контроль. Витирає обличчя тильною стороною долоні.

— Ти хочеш знати, чому вона тут? — питає він риторично мене. — Бо така ж, як і ти. Думає, що світ це казка. Пхає свій ніс у справи інших.

Я вдихаю повітря, ніби ковтаю голки.

— А що до тебе? — кажу я тихо. — Якщо ти тут… значить, ти це обрав. Чому?

Він підходить ближче. Ми майже на одному рівні. Я чую його подих.

— У тебе гарні очі, — каже він. — Але вони нічого не змінять.

— Можливо.

— Ти занадто спокійна, — каже, нахиляючись. Але він не уявляє, яких зусиль мені коштує триматися.

— Я просто знаю, що нас знайдуть, — впевнено кажу.

Він дивиться. Довго. У повітрі щось клацає. Потім повільно відступає.

— У вас є час до другої ночі, — бурмоче він. — Потім усе буде інакше.

— Що буде з нею? — питаю, киваючи на Стефу.

— Її… — він обдумує. — Віддадуть.