Розділ 25.2 Зоряна

Зоряна

Я приходжу до тями повільно, ніби крізь мул. Спершу — темрява. Потім — різкий біль у потилиці, пульсуючий і липкий. І лише потім… відчуття холоду й твердого, незручного сидіння. Я намагаюся поворухнути руками — і все стає ясно…

Я прив’язана до стільця…

Струм паніки проходить крізь тіло, але я вдихаю глибше, змушую себе не рватися, не панікувати. Усе болить. Особливо ліве плече. Ще трохи… і, мабуть, я б щось зламала під час падіння.

Тихий, захриплий шепіт ледь чутно долинає справа:

— Ти… як?

Повертаю голову і серце зривається в груди…

Стефа... Вона прив’язана до ліжка. Її губа розбита, щока червона. Біля ліжка на підлозі порожня пляшка з-під води. Очі затуманені, але вона при тямі.

— Ти… справжня? — каже дівчина майже беззвучно.

— Так-так, я тут. Це я, Зоряна, — шепочу. Голос тремтить. Вона на мить заплющує очі. Може від полегшення, а може… від слабкості.

Я змушую себе зібратися. Вдих. Видих…

Починаю вивчати кімнату. Стеля низька, балки дерев’яні. Вогкості не відчувається. Десь праворуч чую шурхіт… не голоси, просто рухи. Можливо, тут ще хтось є…

Світла немає. Лише тьмяне світіння крізь щільну, брудну тканину, яка закриває вікно. Якась ганчірка чи стара ковдра — не можу сказати точно. Відчуття, що вже вечір.

Пробую зрушити руки. Мотузка врізається в зап’ястя. Стара, господарська, з тих, якими перев’язують сіно чи вантаж.

Напружую ноги… вони теж зв’язані. Чоботи на мені ще є. Значить, нічого не знімали.

— Тримайся, Стефо. Ми виберемося, — кажу тихо. Не знаю як, не знаю чому, але мушу в це вірити. Хоча б для неї.

— Вони… тут? — питає вона, ледь розплющивши очі.

Я не розумію, про що вона. Оглядаюся по сторонах:

— Ні. Поки що нікого. Але я чула рух. Слухай, не засинай, добре?

— Вода… була… — шепоче вона ледь чутно.

Кидаю погляд на порожню пляшку. Їй потрібно щось випити. Її губи потріскані.

Обертаюся наскільки дозволяють мотузки. Моє плече неприємно пульсує. Напевно після уколу… Усвідомлення, що я була у відключці невідомо скільки часу, трохи бентежить. Напевно, я тут вже кілька годин…

Чого вони чекають? Чому не заходять? Вони ж напевно чули, що ми тут говоримо…

Чекають пізнього вечора? Ночі?..

Це лякає…

У фільмах жахів, ніч — завжди початок чогось темного. І я не знаю, скільки часу в нас залишилося до того, як хтось відкриє ці двері.

— Що вони з тобою зробили? — шепочу я, схиляючись уперед настільки, наскільки дозволяють мотузки.

Стефа повільно повертає голову. У її погляді дивний туман, який не розвіюється. Очі блищать, вії злиплися.

— Я… не їла. Тільки та вода. Пляшка… — вона ледь кивком показує на порожню тару біля ліжка. — Я пила її, бо дуже хотілося. А потім… усе ніби розпливлося. Голова… ватна. Руки… як не мої…

Її голос тріщить, як стара плівка. Вона ледве говорить. Я бачу, як їй важко навіть тримати очі відкритими. Її сльози течуть по обличчю, змішуючись із пилом і потом.

— Вони… я не пам’ятаю всього… Але я намагалася втекти. Вночі… Вибігла… Та вони мене зловили… — її голос стихає, фрази уривчасті. — Він щось колов. Не раз. Я спала. Багато. Прокидалася… і знову провалювалась. І Рома…

Рома? У грудях щось стискається. Я зціплюю щелепи. Контроль. Я маю зібратися.

— Стефо, дивися на мене, — прошу я, м’яко, але чітко. Розумію: вона зараз нічого не пояснить. — Я тут. Ми разом. Нам потрібно триматися. Ти чуєш?

Вона кліпає. Один раз. Потім — другий. І ледь помітно киває.

Я нахиляю голову вниз, оцінюю мотузки. Старі, грубі. Затягнуті наспіх. Ця недбалість — можливий шанс. Я розгойдую стілець, напружую м’язи зап’ясть, намагаюся розширити простір, щоб послабити натяг. Це боляче. Мотузка впивається в шкіру.

Мені потрібен час…

Я подумки лаю всіх причетних. Вперше без стриманості. Із чистою, гарячою люттю. Вони перейшли межу. Якого біса саме Стефа?..

Вона тихо плаче. Беззвучно. І я розумію: вона виснажена до краю. І фізично, і психічно. Їй потрібна допомога. Вже. Не завтра. Не згодом. Зараз.

— Послухай. Нам потрібно триматися. Орест шукає. Я впевнена, — кажу. Вона знову киває. Ледь-ледь. — Можливо, він вже в дорозі. Ми повинні протриматися. Я з тобою.

Хоч ми з Орестом і не надто близькі, просто знайомі… Але я дуже сподіваюся, що він почне мене шукати. І що мій телефон зловить той клятий зв’язок!

Мене трясе. Але не від страху. Від того, що в мені росте злість. Справжня, тиха, холодна. Вперше в житті я не просто думаю, як врятувати когось, я хочу знищити того, хто довів до цього.

Зсередини тисне моторошна тиша. За стінами жодного звуку. І саме це найстрашніше. Бо якщо ти чуєш ворога — ти ще живеш. А коли тиша… ти вже у пастці, з якої не вибратись.

Я стискаю зуби…

Зібратися. Потрібно думати холодною головою… Що я можу зробити просто зараз?