Розділ 25.1 Орест

Орест

Відкриваю карту на телефоні. На екрані напівпрозоре коло в лісовій зоні, за пів кілометра від північного краю комплексу. Порожня місцевість. Жодних споруд, жодного натяку на цивілізацію. Стара мисливська територія — дід колись згадував про неї як про місце, куди краще не потикатися без потреби.

Вдягаю майстерку. Кидаю до рюкзака все необхідне — чітко, без зайвих рухів: ніж, запасний акумулятор, ліхтарик, водау, звичайну паперову карту — про всяк випадок, якщо GPS зникне зовсім або телефон дасть збій.

Замикаю двері номера. Один глибокий вдих і виходжу в напрямку лісу.

Страх не репетує в мені. Він тихий. Глибокий. Як розтягнута сталева струна в темряві. Він не керує мною, я тримаю його на короткому повідку. Але він всередині. І це добре. Страх тримає розум холодним.

Руки крижані, але впевнені. Хода тиха, швидка, наче метроном. Мій організм налаштований, як код перед запуском програми. Я зібраний і цілеспрямований. Зараз потрібно лишатися раціональним.

Вступаю в ліс. Іду тією самою стежкою, якою, ймовірно, йшла Зоряна. Ґрунт пружний, устелений хвоєю, уламками гілок. Рухаюся обережно. Земля подекуди втоптана. Можливо, тваринами. А можливо, людьми. Оцінюю без емоцій. Фіксую візуальні орієнтири: викривлене дерево, поламана гілка на рівні плечей, шматок старого пакета під каменем. Якщо доведеться повертатися вночі або з кимось на плечах, ці точки стануть маркерами.

Ліс густішає. Світло падає рваними плямами. Погляд ковзає по кожному русі навколо. Час іде. Я його відчуваю. Кожна хвилина важлива.

Сигнал зв’язку майже на нулі. Плаває. То з’являється одна риска, то зникає зовсім. На екрані повільно з’являється повідомлення: «Можливий дзвінок. Нестабільна мережа».

Можливо, це точка, де її телефон бодай на мить спіймав сигнал. Модель у неї інша — слабша за мою. Це треба враховувати. Її дані могли зависнути в мережі як у системі, що не завершила запит.

Минає година. Прочісую ділянку методично. Сектор за сектором. Петляю, повертаюся, порівнюю орієнтири. Позначаю в голові пройдене — чітко, ніби на картах пам’яті. Але нічого… Порожнеча. Як стертий жорсткий диск.

Виходжу на просіку. Дорога веде на північ. І в цей момент усвідомлюю: пішов не туди. Це інша траєкторія. Рішення: згорнути. Швидко. Інакше втрачу час. А час вже — ворог.

Телефон вібрує в кишені. Микита.

— Говори, — шепочу, зупиняючись і прикриваючи мікрофон долонею.

— Мої вже під’їхали до північного в’їзду. Скинеш координати?

— Вже надсилаю. Я біля просіки. Повертаюся назад. Заходимо з двох боків, охопимо більше.

— Добре. Якщо щось знайдеш, одразу маякни. Я підключив людей по всіх напрямках. Працюємо паралельно.

— Прийняв. Дякую.

Кладу слухавку, відкриваю карту. І вже за п’ятнадцять хвилин із гущавини з’являються двоє. Силуети знайомі: Танченко і Костя. Колись працювали разом — у проєкті, де помилок не прощали. Обидва мовчазні. Надійні. У таких не питають, чи «все нормально» — їм просто довіряють спину.

— Оресте, — киває Танченко. — Що вже з’ясував?

— Пройшов оцей сектор, — показую на карті. — Але слідів немає. Можливо, вона обійшла по дузі.

Обговорюємо розподіл території. Швидко, без суперечок. Мислимо однаково: час — головна змінна в цьому рівнянні. І саме в цей момент екран мого телефона блимає. Нове повідомлення.

Координати від Зоряни.

Серце б’ється різко, мов команда execute пішла в систему.

Натискаю. Координати відкриваються. Є точка, за півтора кілометра від нас, глибше в ліс.

Перевіряю технічний штамп:
Надіслано: 2 год 12 хв тому.
Отримано: зараз.

Висновок чіткий: вона намагалася вийти на зв’язок раніше. Були шанси, але сигнал завис. І тільки тепер прорвався…

Погано. Дуже погано. Дві години — надто довго.

— Маємо координати, — кажу. — Її телефон був тут дві години тому.

— Вирушаємо? — питає Костя.

— Негайно. Але без шуму, — чітко проговорюю. — Жодних ризиків. Вона у пріоритеті.

Рушаємо в ліс. У тиші. Сконцентровані. З надією, що вона ще там. І з нею — все добре.

📅  Дякую всім за час, який ви присвячуєте цій історії. Наступний розділ вийде у середу, 3 вересня ❤❤❤