Розділ 24.2 Орест

Орест

Відчиняючи двері до номера, знову хапаю телефон. Натискаю на її ім’я. Кілька гудків — і різке обривання. Якщо вона десь у лісі, зв’язок може бути слабким.

— Чорт, — шепочу, знову натискаючи «зателефонувати».

Черговий гудок. І голос, що абонент поза зоною.

Дивлюся на екран. Ідея блискавкою прорізає напругу: «відстежити».

Відкриваю ноутбук. Флешку відкладаю, запускаю спеціальне програмне забезпечення — те, яке ми колись використовували для відстеження загублених пристроїв у проєкті з безпеки. Якщо на її телефоні активована геолокація, якщо хоч раз сигнал пробився до вежі… я зможу зачепитися. Вводжу її номер. З’єднуюся через сервер. Затримка…

Очі не кліпають. Я стискаю зуби, серце стукає ритмічно, як таймер.

— Давай… ну ж бо… — шепочу.

На екрані — індикатор: «Спроба встановити з’єднання…»

Минає хвилина. І ще одна. Зв’язок слабкий, але… є.

Сигнал постійно скаче, ніби щось змагається з часом. І нарешті — точка. Маленький пульсуючий кружечок. Я нахиляюся ближче. Вона не на території комплексу… Карта підтверджує: ліс. Десь за пів кілометра від меж, ближче до старої стежки, що виходить із північного боку.

Я швидко збільшую зображення. Але конкретику витягти не вдається. Сигнал уривчастий. Трек переривається. Дані зникають і з’являються знову, точка блимає, ніби дражнить. Я натискаю ще раз, намагаюся витягти маршрут, історію координат — нічого. Усе, що встигає вловити програма: приблизне місце й невизначений статус зв’язку.

— Зоряно, — тихо видавлюю. — Де ти, чорт забирай?..

Сигнал зникає остаточно. Я дивлюся у порожній екран кілька секунд. Потім встаю. Рішуче. Швидко. Без паніки. Карта в голові вже прокладена. Вектор задано. Я знаю напрямок. І це вже щось.

Інстинктивно шукаю під рукою звичну річ — і не знаходжу. Ні кобури, ні ножа, нічого.

Тихо лаюся під ніс. Я приїхав сюди з порожніми руками. Бо повірив у картинку. У те, що це просто ювілей. Родина. Безпека. А тепер усе розлітається.

Я не звик панікувати. Але зараз… Зараз у мені гуде щось глибше. Більше, ніж просто страх.

Це — Зоряна. І Стефа.

Я підходжу до вікна, переводжу подих. Дивлюся в ліс. Там десь, може бути, вона. Можливо, одна. А можливо — поруч із тим, кого я бачив на камерах. Той чоловік… він не просто працівник. В його очах, не було жодної розгубленості. Ніби діє чітко, за інструкцією. І це лякає мене найбільше.

Я відкриваю контакти й знаходжу потрібне ім’я. Микита. Друг. Колишній колега. І єдиний, кого я зараз можу втягнути в цю історію.

Кілька років тому ми працювали разом. Точніше — я працював у його фірмі. Я пішов, коли зрозумів, що хочу чогось іншого. Він — власник адвокатської компанії, кількох фірм з кібербезпеки і, здається, має щось спільне з приватними розслідуваннями. Ніколи не лізе з розпитуваннями. Але якщо влізає — діє чітко, методично, мовчки. І завжди до кінця. Я набираю номер.

— Орест? — бере слухавку з першого гудка. У голосі спокій і концентрація.

— Микито. У мене ситуація. Негайна.

— Говори.

— Зникла дівчина. Я підозрюю, що це може бути викрадення. Є зачіпки. Імовірно, замішані люди з комплексу діда. Можливо, історія пов’язана з контрабандою. Але щодо цього я не впевнений… конкретних доказів немає. У мене немає чіткого місця, але є сигнал з телефона, дуже нестабільний. Скину тобі координати, дані телефона й номер.

— Скидай. Цією справою одразу займуться мої люди.

Я клацаю пальцями по екрану, надсилаю координати. Додаю відео. Коротко ще раз описую ситуацію.

— Слухай, — додаю, — зроби так, щоб це не вийшло назовні. Тут моя родина. Якщо ця історія спливе, дідові буде важко.

— Зрозуміло. Йдеться про точкову роботу. Без зайвого шуму.

— Так.

— Зробимо. Я відправлю дві команди: одну — з дроном, другу — з підтримкою. Програмісти витягнуть максимум із координат. Якщо є хоч слабкий сигнал, знайдемо.

— Дякую. Я сам іду туди. Почну прочісувати зону від останнього сигналу.

— Оресте… Я тебе знаю. Ти, як заводишся, несешся напролом. Це не завжди допомагає.

— Не хвилюйся. Я не самогубець. Але якщо там вона…

— Я зрозумів. Вийду на зв’язок, щойно щось буде.

Роз’єднуюся. Дихаю. Тепер потрібно діяти.