Розділ 24.1 Орест

Орест

— Добре. Це… це пані Ольга. Вона вже кілька місяців у керівництві. Її призначили, коли попередній директор пішов на пенсію. Пане Оресте, це було рішення вашого дідуся. Адже він має чималу частку в акціях комплексу. Я пропонував вашу кандидатуру, бо ви іноді співпрацюєте з нами і краще ведете справи, проте він обрав доньку як наступницю. Апелював тим, що в неї є відповідна освіта та навички. Хоча ми обидва чудово розуміємо, навіщо це все…

Мене ніби б’є струмом. Я нічого про це не знав. Жодної розмови. Жодного попередження. Заради її статусу дід вирішив віддати їй частину комплексу?..

— Мій дід зробив Ольгу директоркою і навіть не повідомив мене?

— Мені шкода… я думав, ви знали.

— Ні, — карбую. — Я не знав.

Всередині щось стискається. І це не лише злість. Це ще й відчуття того, що тобі не довірили — ані рішення, ані навіть обговорення.

Я повільно видихаю.

— Добре. Покажи мені всі камери за сьогоднішній ранок. Сторона озера. Усі виходи. І всі службові входи.

— Уже вмикаю, — тихо відповідає він.

Сідаю. Вдивляюся в монітор. Я мушу знайти її.

Я вже майже пів години втуплений у екран. Перемотую відео, вдивляюся в кожен рух, кожну тінь. Намагайся зібрати з уламків ціле. Але поки що, лише фрагменти. І кожен з них болісно мало говорить.

— Пане Оресте, — озивається обережно Дорошенко. — Даруйте, що втручаюсь, але… що саме ви шукаєте? І… до чого тут пані Зоряна?

Я різко повертаюсь, але стримуюсь. Злість уже гуде в мені, як дріт під напругою. Але я мушу залишатися холодним.

— Це не ваша справа, — кажу рівно.

— Я розумію… просто… якщо це щось серйозне, можливо, варто повідомити пані Ольгу? Вона ж…

— Вона зараз не вникає в справи комплексу?

— Так, — зітхає адміністратор. — Вона сама просила не турбувати її під час ювілею. Сказала, що “всі організаційні питання на мені”.

— От і чудово. Так і залишиться. Ніхто не має знати, що ми зараз робимо. Ніхто. Навіть вона.
Він мовчки киває.

Я знову звертаюся до екрана. Нарешті… камера біля службового входу. На записі двоє працівників ідуть у напрямку складського корпусу. І за кілька секунд — постать. Шкіра напружується. Це вона. Зоряна. Йде обережно, трохи віддалено, але впевнено. Перемикаю на наступну камеру. Інший кут. Інша сцена: на галявині з’являється Тетяна. Підходить до неї, вони обмінюються кількома словами. Зоряна вагається. Я бачу це — по її тілесній мові: ніби збирається повернутись. Але не йде. Через кілька хвилин змінює напрямок. Йде далі, в бік лісу.

Перемикаю ще одну камеру. Знайомий профіль. Той самий чоловік. Лисенко. Йде сам. У службовій формі. Спокійно, впевнено. Наче знає, що ніхто його не зупинить. А за ним — Зоряна. Йде обережно, озирається. Між ними кілька десятків метрів. Але вона не відступає.

— Це… що вона робить? — питає адміністратор, нахиляючись ближче.

— Вона шукає, — відповідаю крізь зуби.

Останній кадр із нею — камера біля технічного виходу з території. Зоряна обережно прямує за чоловіком у ліс. І все. Темна зелень дерев. Край запису.

Я підводжусь із крісла. Серце в грудях гупає, як удари молотка.

— Увімкни резервне копіювання відео, — кажу адміністратору. — І будь ласка… якщо хтось питатиме, скажи, що я зайшов просто перевірити статистику заповненості комплексу.

— Звісно, — швидко киває він. — Я нічого не скажу.

— Добре, — кидаю на ходу, вже прямуючи до дверей.

Я вже на півдорозі, коли раптом зупиняюсь. Щось спрацьовує всередині — інстинкт, досвід…
Повертаюся.

— Щось трапилось? — стривожено підводиться Дорошенко.

— Дай флешку, — кажу коротко. — Усі відео, де є Зоряна, Лисенко, а також будь-які кадри зі Стефанією, скинь на неї. Зараз.

— Звичайно, — похапцем тягнеться до системного блоку. — Але… пане Оресте, навіщо? Якщо раптом щось…

— Це перестраховка, — обриваю. — Я не знаю, хто і чому може захотіти знищити докази. І не знаю, хто в цій історії мовчить. Можливо, навіть ви.

— Що? — блідне він. — Ні, я ж… я просто…

— Просто виконайте те, що я сказав, — жорстко перериваю. — І ще. Хочу, щоб протягом п’ятнадцяти хвилин доступ до камер усього комплексу було продубльовано на окремий сервер. Без шифрування. І щоб доступ мав лише я. Пароль я надиктую.

Він киває. Пальці нервово стукають по клавіатурі.

— Ви… справді думаєте, що хтось міг…

— Я думаю, що Стефа не просто зникла.

Мовчання. Він працює. Я — чекаю. Кілька хвилин — і флешка вже в мене. Перевіряю вміст: три відео. Чітко позначені. Одне із Стефою. Друге з Лисенком. Третє — Зоряна.

— І сервер? — нагадую.

— Вже створюється копія.

— Добре.

Я киваю. Виходжу. І повітря надворі здається ще важчим, ніж було…

📅 Дякую за увагу до історії. На цьому тижні буде 4 оновлення. Наступний розділ — у суботу, 30 серпня❤❤❤