Розділ 23.2 Орест

Орест

Я не звик до паніки. Вона не мій інструмент. Я звик до логіки, до коду, до плану. Але зараз у голові — шум.

Стефа зникла. Минув другий день. Зоряна теж зникла. І я не маю жодного уявлення, куди вона могла подітись.

Я глибоко вдихаю. Повільно. Стиснуті кулаки розтискаються, але тіло залишається напруженим.

Добре. Аналізуємо.

Вона вийшла надвір. Не повернулась. Телефон мовчить. Я вже обійшов будинок, двір, перевірив усе довкола. Жодного сліду. Жодного повідомлення. Холод залазить під сорочку, але я майже не відчуваю цього, всередині все палає.

Я виходжу на головну алею, прямую до схилу. Сканую поглядом усе: стежки, гущавину, озеро.

— Оресте! — лунає голос дідуся. Він стоїть біля лавки разом із Тетяною.

Я швидко підходжу, з обличчям, яке не залишає місця для жартів.

— Ви не бачили Зоряну?

Тетяна нахмурюється:

— Години з пів тому я бігала уздовж озера… вона там була. Наче просто прогулювалась. Але… трохи дивно, — вона робить паузу. — Виглядала напруженою. Я ще подумала, що, може, вона просто надто занурена в думки... Ви посварилися?

— Невелика розмова. Куди вона пішла? — питаю чітко.

— У бік стежки, що веде до технічного корпусу, але… там є спуск. Дуже слизький і незручний. Особливо якщо спускатися, а не підніматися ним...

Я одразу ж розвертаюся. Не чекаючи завершення фрази. Цього достатньо.

Швидким кроком іду в зазначеному напрямку. Перевіряю землю під ногами, гілки. Шукаю сліди.
Там, де спуск, справді небезпечно…

— Зоряно! — гукаю.

Тиша. Жодної відповіді. Навіть відлуння.

Я просуваюсь далі, не зупиняючись. Сканую кущі, оглядаю територію.

Нічого…

Далі — вузька стежка, що веде в напрямку службових приміщень. Я пришвидшуюсь, серце гупає вже не в ритм. Але думки залишаються чіткими.

Якщо вона вплуталась у щось… якщо вирішила діяти самостійно…

Я маю її знайти.

Виходжу за службовий корпус. Навколо давка тиша, мов подушка з вати. Під ногами рипить гравій, повітря густе. Зоряни ніде немає. Жодного знаку… ані кроків, ані відгуку.

У кишені вібрує телефон. Дорошенко.

— Так? — відповідаю швидко, трохи хрипко.

— Добрий ранок, пане Оресте, — чую вибачливий тон. — Я підготував, як і обіцяв. Список усіх постійних працівників із фото. Також окремо тимчасові, сезонні, працівники. Ті, що могли носити стару уніформу. Є кілька особових справ, які… скажімо так, мають схожість із описом того чоловіка, якого вказувала пані Зоряна. Ми можемо порівняти.

— Добре. Це важливо. Я зараз підійду, — кажу миттєво. І в ту ж мить мене б’є думка, як розряд: Камери.

Я стискаю телефон. Якщо Зоряна пішла сама, це можна прослідкувати.

— І ще, — додаю. — Мені знову потрібен доступ до камер. За сьогоднішній ранок. Особливо, мене цікавлять, всі виходи з території.

— Розумію. Підготую все. Чекаю вас у кабінеті охорони, як і минулого разу, — каже він.

Я рушаю до адміністративного корпусу. Мозок у режимі бойової тривоги. Кожен крок — як удар по бетонній підлозі. Якщо пощастить побачити, куди вона пішла, я її знайду. Якщо ні… принаймні знатиму, що перевірив усе.

Корпус зустрічає мене неприродньо холодним повітрям. Кондиціонер шумить, коридор — порожній.

Адміністратор вже чекає. Нервує: пальці крутять ручку, губи пересохлі. На столі — стопка паперів і екран із завмерлим кадром.

— Доброго ранку, — бурмоче він.

— Ранок сумнівний, — відповідаю. — Покажи, що маєш.

Він зрушує до мене анкету за анкетою. Фото. Імена. Позначки.

— Ось… я переглянув особові справи за останні два місяці. Це ті, хто більш-менш схожі на опис, який дала ваша… пані Зоряна.

Я мовчу. Переглядаю фото. На третьому пальці стискаються сильніше. Цей чоловік дуже схожий на того, що ми бачили на відео. Та сама статура.

— Цей. Хто він? — питаю спокійно.

— Тимчасовий працівник. Прізвище — Лисенко. Працював у технічному відділі. Здебільшого нічні зміни, прибирання, підсобні роботи…

Це якраз той корпус, який ми перевіряли.

— Чому він досі тут, якщо в документах зазначено, що мав бути звільнений п’ять днів тому?

Адміністратор знімає окуляри. Витирає їх — класична пауза, щоб виграти час.

— Бо… тому що контракт завершився офіційно. Але він погодився залишитися ще на кілька днів. Ювілей, багато гостей… не вистачає рук. Ми… не встигли все оновити в базі.

— “Не встигли” чи “не захотіли”?

Мій голос не змінюється, але він помітно напружується.

— Якщо чесно… — ковтає слину. — Ми не укладали повторного контракту. Просто домовилися усно. Так легше. Для всіх.

— Для кого саме “для всіх”? — відтинаю. Тиша.— Хто ухвалював рішення? Ти?

— Ні… — знизує плечима. — Не зовсім. Я не маю повноважень. Мене просто попросили…

— Хто? — кажу різко. — Хто саме тебе «попросив»?

Він хитає головою. Повільно. Як той, хто розуміє: вже пізно уникати відповідальності.

— Мені сказали… не називати. Принаймні поки що.

— Ні. Зараз, саме час, — кажу холодно. — Якщо щось трапиться із Зоряною чи Стефою, це буде на тобі. Тож або кажеш мені зараз, або сам пояснюєш поліції, чому на території працює людина без контракту.

Він кілька секунд вагається. Бореться із собою. І здається, програє...