Розіл 23.1 Зоряна

Зоряна

І саме в цей момент знову дзвін у голові. Не ззовні. Усередині. Інстинкт. Майже як у тварини. Небезпека.

Я не дихаю. Стою, притиснувшись до стовбура дерева, й відчуваю, як серце б’ється так голосно, що, здається, ось-ось мене зрадить. Навколо густа тиша.

І… голос.

— Ти сказав, усе буде чисто. — Голос низький. Впевнений. Глухий.

— Я не збираюся світитись більше, ніж треба. Навіть із родичами.

Мене прошиває струмом. Голос до болю знайомий, але я ніяк не можу згадати, кому він належить. Автоматично відходжу, ховаючись за кущ. Тіло напружене до болю, земля під ногами здається надто хрумкою.

Я обережно визираю і бачу їх.

Незнайомець у спортивному костюмі стоїть просто перед тим самим чоловіком, якого я вже бачила. Обоє спокійні, але жести нервові.

Відбувається якийсь обмін?..

Чоловік простягає пакет. Маленький, але щільний. Другий ховає його під майстерку не кваплячись. Наче робив це не вперше.

— Ти обіцяв поговорити з нею, — чеканить той самий голос. — Нову партію вже чекають.

— Вона думає, — відповідає інший. Боже, де ж я чула цей голос? Такий знайомий, молодий…

— Ту, разом із товаром? — питає, і мені здається, що в його голосі ледь вловима нотка жалю.

— Пізніше повідомлю.

Я на мить втрачаю контроль над диханням. Руки цепеніють. Витягую телефон.

Тихо. Повільно.

Одне фото. Друге. І ще одне з чітким профілем чоловіка, за яким я слідувала. Пальці тремтять.

Вони розходяться в різні боки без слів. Лице другого я так і не побачила…

Я чекаю.

Хвилину. Дві.

Слухаю лише, як гуде кров у вухах.

Встаю. Озираюсь. Нікого. Вони зникли. Обидва.

Але я ще не рухаюсь з місця. Стою, мов заморожена, усвідомлюючи: те, що я бачила, не просто зустріч старих друзів… А я вже не просто перехожа…

Мені здається, серце стукає десь у горлі.

Я знову намагаюся додзвонитися до Ореста. Натискаю на контакт. Пульсація. Очікування.

«Мережа недоступна».

Знову. І знову.

Пальці спітнілі, я тисну сильніше, ніби це щось змінить.

Швидко переходжу до карти. Відкриваю геолокацію. Вибираю чат. Надсилаю точку.
Кружечок. Завантаження...

— Давай… давай же… — шепочу з мольбою та безвихіддю.

На екрані обертання кружечка. Повідомлення не надсилається.

17% заряду. Телефон вже гарячий у руці. Я розумію: він довго не протягне…

Я дивлюсь на будинок. Хатинка лісника. Дерев’яна, з низьким дахом, трохи перекошена від часу. Але навколо занадто чисто. Жодного сліду життя. Наче тут не живуть — а просто використовують.

Я обережно ховаю телефон під кущем, біля якого стою.

Може, зв’язок повернеться. Може, геолокація відправиться. Може…

Не думала, що колись буду так сильно сподіватися на примарне «може».

Я знову дивлюсь на хатину. Повільно, майже непомітно, виходжу з укриття й підкрадаюся ближче.
Навколо лише дерева. Дихання лісу глибоке, але ніби затамоване. Мене лякає ця тиша.

Під ногами хрустить гілка. Зупиняюся. Крадькома наближаюсь до вікна. Воно завішене якоюсь тканиною, схожою на стару ковдру. Я намагаюсь на міліметр підняти її збоку…

Темрява. Мені нічого не видно…

Я відчуваю, як напруга прорізає м’язи. Але не відступаю. Тягнусь далі.

І в ту ж мить — щось різко коле мені плече.

Секунда. Я озираюся. Нічого не розумію. Хочу втекти, тіло не слухається. М’язи спалахують слабкістю. Ноги стають ватяними. Очі ще відкриті. Але все пливе.

Моє останнє відчуття — не біль. Темрява. Вона хапає мене за горло. Затягує.

Я падаю, не відчуваючи землі.

Лише холод…

📅  Дякую всім за час, який ви присвячуєте цій історії. Наступний розділ вийде у середу, 27 серпня ❤❤❤