Розділ 22.2 Зоряна

Зоряна

Я повільно підводжусь, хитаючись. І саме в цю мить бачу його. Спиною до мене. Він зупинився на узліссі. Далеко, але це точно він. Я встигаю лише зафіксувати фігуру. Потім один крок ліворуч, і він зникає між стовбурами.

— Ні, — шепочу я собі. — Не зараз.

Моє тіло паралізує. Я не знаю, куди йти далі. Не знаю, чи є ще сенс. Але й повернутися просто так не можна. Я стою посеред лісу. Без розуміння, де я і що робити. В голові паніка, але десь у грудях впертість.

Я повинна розібратися.

Дістаю телефон. Руки трохи тремтять, але я зберігаю фокус. Вимикаю звук, щоб не видати себе випадковим дзвінком. Хто зна, наскільки чутливий до шумів той, за ким я йду.

Палець тисне на ім’я в списку контактів: Орест.

Порожній екран.

Потім: «Пошук мережі…»

Ще раз. І ще.

Нічого. Сигналу немає.

Зарості щільні, дерево нависає над головою, наче навмисно поглинає будь-яку хвилю. Тиск повітря тут густий, ніби кисню стало менше.

Добре. Гаразд. Думаємо далі.

Я відкриваю додаток для геолокації. Знову нічого. Кружечок завантаження обертається вічність.

Знайди мене, будь ласка, — шепочу я подумки. Але пікселі залишаються сірими. Карта не оновлюється.

Інтернет тут як привид. Примара...

Я зціплюю зуби.

Потрібно йти до кінця.

Я просуваюсь вперед обережно, намагаючись не ламати гілок, не залишати слідів. Під ногами мох, листя. Усе здається надто гучним… навіть моє дихання.

Попереду жодного силуету. Але я відчуваю: незнайомець десь тут. Недалеко. Це не логіка. Це щось глибше. Інтуїція, страх, напруга в потилиці, як перед грозою.

Я чую його кроки. Ледь-ледь. Десь уперед і праворуч. Може, він не йде прямо. Може, кружляє. Або перевіряє, чи за ним хтось іде. Раптова думка б’є в скроню: А що, як він вже знає про мене?

Зупиняюсь. Серце намагається пробити мені груди зсередини. Озираюся. Тиша. Та сама, давляча. Але вже з іншим присмаком. Ніби світ завмер, чекаючи на наступний крок.

Я ховаю телефон у кишеню. Тепер не час панікувати. Якщо вже я тут, маю тримати себе в руках. Орест сказав би: «Не лізь у небезпеку без плану». Але я вже всередині. І плани тут не працюють…

Попереду знову шелест. Швидший. Якби не мій досвід роботи з травмованими пацієнтами, я б вже закричала. Але страх — це хімія. Якщо розумієш його, можеш нею керувати.

Я наближаюся. Обережно. За деревом спуск униз, старі бетонні плити, що заросли травою, і… наче слід. Підошва. Він щойно був тут…

Стефа, будь ласка, будь десь близько. Щоб усе це було не дарма.

Я роблю ще один крок. І зненацька бачу серед кущів, на землі, уламок. Щось блиснуло.
Пластикова карта? Ні. Пропуск. З номером і логотипом комплексу. Зі слідами бруду. І… крові?

Я опускаюся навпочіпки. Шкіра на спині стигне. Щось тут трапилось. Щось зовсім не курортне.
І я вже не просто тінь, яка йде за тінню. Я — можу стати свідком.

Йду далі. Вже не стільки крокую, скільки ковзаю вперед, ніби щось тягне мене. Щось сильніше за логіку, обережність і страх. Дерева тут ростуть густо, і листя здається темнішим, ніж має бути. Небо над головою перетворюється на клаптики, приховані між гілками.

Ноги починають затикатись, дихання виривається короткими поштовхами. І раптом, ледь помітна стежка виводить мене на більш рівну ділянку.

Я знову озираюся. Порожньо. Дістаю телефон. Стиснувши пальці, пробую знову набрати Ореста.

«Пошук мережі…»

Та чорт би тебе побрав! — кричу подумки.

Сигнал зникає, з’являється, скидає. Знову сірий екран. Порожнеча…

Вмикаю локацію. Нічого. Лише та сама клята точка, що крутиться, наче глузує. Ніби показує: ти тут — і водночас ніде.

Я ховаю телефон назад.

Чую звук. Не різкий. Не голосний. Але чіткий. Наче зачиняються двері.

Я затамовую подих. Стаю навшпиньки. Прямо переді мною схил. І під ним, невеликий будинок. Напівзамаскований. Старі, облізлі двері, трохи вгрузлі в землю.

Він зайшов сюди? Я стою на відстані десяти метрів. Без жодної зброї. Без плану. Без жодної гарантії, що це не пастка.

Кілька кроків уперед. Усередині все стискається. Кожен м’яз тремтить. Але я мушу.

А раптом там дійсно… Стефа?

Я вже на півдорозі, коли чується рух. Ховаюся за дерево. Серце гупає десь у горлі.

Чоловік. Той самий. Повільно виходить. У руках чорний пакет. Обдивляється навколо. На мить зупиняється.

Я приклякаю. Він проходить повз і зникає з поля зору. Розумію: у мене є хвилина. Може, дві. Щоб діяти. Або тікати.