Розділ 22.1 Зоряна

Зоряна

Я просто стою, впираючись плечем у дерево, відчуваючи, як з кожним ударом серця у вухах пульсує напруга.

Він іде. Прямо й упевнено. Його спина спокійна, як у людини, якій нічого не загрожує. Але саме це і тривожить найбільше.

Не біжить. Не ховається. Не озирається. Це не просто прогулянка. Це — маршрут.

Усе моє тіло хоче залишитися в тіні, відійти, знайти Ореста, обговорити, проаналізувати. Але інтуїція, як сирена тривоги, б’є зсередини: йди за ним.

Я роблю крок. Потім ще один. Йду обережно, як по льоду, який от-от може тріснути. Земля під ногами здається занадто голосною. Хрускіт гілочок наче постріли в нічному лісі. Я ховаю дихання всередині грудей, стримую його, аби не зірвати ритм цього слідування.

Він минає останній адміністративний корпус. Я пригинаюся за невисоким кущем, серце — десь у горлі. На мить здається, що він зупинився… але ні. Іде далі. Повільно.

А якщо він знає, що за ним стежать?
Можливо, він чекає, поки я наближусь.

Ця думка б’є в голову, холодом заливає руки. Але я не зупиняюся.

Він виходить за межі території. За ворота, через які іноді ходить персонал. Я прискорююся, але тримаю дистанцію. Стежка заросла, дерева щільні — і це дає змогу ховатися. Але страх вже дихає в потилицю.

Навколо тихо. Небезпечно тихо. Я раптом помічаю, як птах, що сидів на гілці, зривається в небо — і розумію: напругу відчуває навіть природа.

Я йду далі. Далі, ніж дозволяє логіка. Далі, ніж підказує здоровий глузд. Але ім’я Стефи пульсує в мозку. Її очі. Її сміх. Її зникнення...

Коли я думаю, що чоловік має повернути… він раптом зникає. Просто… щезає з поля зору. Я пришвидшуюсь. Пульс лупить, у горлі сушить, повітря бракує, я — як риба без води. Прошмигую між деревами, обминаю гілки, які рвуть рукава, й виходжу до роздоріжжя.

Порожньо.

Ні сліду.

Ні шуму.

Навіть ліс — мов мертва декорація.

І саме в цей момент позаду, десь ліворуч, у глибині дерев, я чую шурхіт. Потім — хруст. І ще один. Хтось… чи щось там є.

Я завмираю. Страх стискає ребра, як обруч. Піт по спині — холодний, липкий. Я обережно обертаю голову, намагаючись не зітхнути занадто голосно.

Тиша.Але я знаю: я тут не одна.

І коли вже думаю, що варто повернутися, бігти, інша частина мене — та, що не вірить у випадковості — шепоче: цей чоловік щось знає. Він пов'язаний. І якщо я відступлю зараз — можу більше ніколи не дізнатися, що сталося зі Стефою…

Я ступаю вперед.

Назустріч між деревами.

Назустріч відповіді.

Або — новій загрозі.

Я йду майже навмання, стиха повторюючи в голові орієнтири, які вже давно зникли за спиною. Стежка вузька, каміння слизьке, ноги час від часу ковзають, але я не зупиняюся. Попереду — нічого. Ні світла, ні звуків. І чоловіка, за яким я пішла, більше не видно.

Я втрачаю його.

Повертатись?

А якщо він саме зараз десь за деревами — і робить щось, що могло б стати відповіддю? Якщо він має хоч натяк на те, де Стефа?

Я згризаю губу й рухаюсь далі. Дерева тут щільні, світло майже не проходить. Комплекс давно лишився позаду. Я не впевнена, чи зможу повернутись тим самим шляхом. Ця думка впивається в живіт голкою страху.

І тоді — звук. Глухий. Ніби хтось зачепив метал або впустив щось важке. Я завмираю.
Потім — знову тиша.

Я намагаюся вгледіти хоч щось у переплетенні гілок. Але… нікого. Ні тіні, ні силуету. Може, то просто звір. А може — він. Той самий чоловік, якого я бачила вчора ввечері в службових приміщеннях.

Щось у мені стискається. Я обережно просуваюся вперед ще кілька метрів. Місце під ногами — нерівне. Земля різко сповзає вниз, я не встигаю зреагувати й ледь не падаю. Встигаю вхопитися за гілку, але глушу крик.

Серце гупає у грудях так, ніби от-от все прорветься назовні.

📅 Дякую всім за увагу до книги. На цьому тижні буде 4 оновлення. Наступний розділ — у суботу, 23 серпня❤❤❤