Розділ 21.2 Зоряна

Зоряна

Тільки-но повертаю за ріг — щось чую.

Різкий звук. Ніби гілка тріснула. А потім… голос? Низький, змазаний. Наче розмова. Але зовсім не схожа на буденну.

Завмираю.

У кущах, трохи далі вниз по стежці, хтось є. Можливо, двоє незнайомців...

Я йду, спускаюся вниз тропинкою. Прислухаюся. Серце б’ється в шиї. Вдих.

Чоловічий голос. Дуже тихо:

— …сьогодні ще не час. Вона нічого не знає. Виходу іншого немає…

І потім тиша.

Я не думаю. Просто дію.

Ті тіні, той голос... усе в мені вже кричить, що це важливо. Що це може бути відповіддю. Можливо, небезпекою. А можливо… це щось пов’язане зі Стефою.

Тому я йду.

Обережно, присідаючи час від часу, тримаючись за кущі та дерева, щоб не зламати гілку, не видати себе. Я бачу лише обриси, дві фігури, що рухаються вниз по стежці. Вони не поспішають, але й не блукають. Знають маршрут. Можливо, не вперше тут.

Пульс стукає в скронях. У голові тільки одне: «Не загубити їх. Хоч дізнатись, куди йдуть».

Проте за новим поворотом — тиша.

Я підходжу обережно до роздоріжжя біля старого бузку, виглядаю з-за дерева... нікого. Просто зелень, кілька пташок неподалік.

Вони зникли… Наче крізь землю.

Моя нога торкається гілки. Тріск.

— Тут стежка стала небезпечною? — бурмочу собі під ніс.

Здригаюся.

Поруч стоїть Тетяна. Вся у спортивному, волосся зібране в хвіст, на вустах усмішка, ніби вона просто вийшла на звичну пробіжку. На шиї стильні навушники, з яких тихо лунає музика.

— Я тебе злякала? — питає вона, уважно дивлячись на мене.

— Трішки, — визнаю. Голос хрипкий від адреналіну.

— Щось загубила? — запитує з інтонацією турботи. Може, це просто ввічлива уважність із її боку.

— Та ні… Просто… вийшла подихати. Ніч та й ранок були насиченими, — намагаюся говорити легко.

— Орест теж виглядав сьогодні трохи пом’ятим, — каже вона, підморгуючи. — Ви встигли вже посваритися?

Я не відповідаю одразу. Збираюся сказати щось нейтральне, але вона вже сама змінює тему:

— Якщо хочеш, можемо пробігтися разом. Дуже добре допомагає очистити голову. І тримати рівновагу, — додає, знову посміхаючись.

Але я все ще відчуваю внутрішнє тремтіння. Те, що бачила кілька хвилин тому — не галюцинація. Я чула голос. І він був реальний.

— Дякую, — кажу. — Я, мабуть, повернуся до будиночка. Потрібно поговорити з Орестом.

— Це правильно. Якщо щось буде потрібно, звертайся, — говорить Тетяна. І вже за мить зникає за поворотом, знову занурившись у біг.

А я ще кілька хвилин стою на місці.

Вітерець шелестить листям, а мені здається, що хтось дивиться з тіні. Але я не тікаю. Просто розвертаюся й іду назад.

Мені потрібно все розкласти в голові. І розповісти Оресту… Взагалі, з ним потрібно поговорити. Ми обидва зараз на емоціях, а він… Я розумію його почуття, знаю, що Стефа для нього дуже дорога, тому й злості вже немає. Образа майже пройшла… Головою усе розумію, проте всередині його слова ще трохи болісно відгукуються...

Я вже повертаюся назад, до будиночка. Сонце пробивається крізь верхівки дерев, але щось у мені досі насторожене. Відчуття, що я щось упустила...

Раптовий звук. Шурхіт. Наче машина різко загальмувала десь неподалік. Потім знову тиша.

Я зупиняюся. Повертаю голову.

Нічого. Але там, де зникли ті двоє, щось… не так. У повітрі вирує напруга. Наче сама природа завмерла.

Майже машинально я знову повертаюся тією ж стежкою. Внутрішній голос твердить: не йди. Повернись. Поговори з Орестом.

Але я йду.

Місце, де стежка звужується, слизьке. Камінь під ногами хиткий. Я мало не зриваюся вниз, та встигаю схопитися за гілку. Серце калатає в горлі, і в голові одна думка: «Можливо, це пов’язано зі Стефою».

І тоді я чую кроки… Повільні, але впевнені. Хтось іде неподалік. Я завмираю, ховаючись за дерево.

І він з’являється. Високий, у темному одязі, капюшон знятий. Йде прямо, не озирається. Але мені вистачає кількох секунд, щоб його впізнати.

Це той самий чоловік, що з’явився, коли я знайшла телефон Стефи. Він говорив зі мною. Його погляд тоді був занадто спостережливим.

Я не дихаю. Стою в тіні, стискаючи край власної блузки. І в голові вже крутиться нове питання: сказати Оресту негайно… чи піти далі?

Можливо, відповідь чекає вже за кілька кроків…