Розділ 21.1 Зоряна

Зоряна

Він мовчить майже п’ятнадцять хвилин. Погляд зосереджений, руки ковзають по клавіатурі, час від часу чутно клацання миші. Я не заважаю, тільки прислухаюся до свого серця. Воно гупає занадто голосно, ніби теж чекає результату.

І ось, нарешті:

— Є, — каже Орест тихо, але так, ніби відкрив сейф у банку.

Я підходжу ближче. На екрані сіре вікно хмарного сховища. Список файлів. Багато з них без назв, просто коди. Але є й ті, що говорять самі за себе: room_A1_cam, transfer_log, faces_3am…

— Ти впевнений, що це безпечно? — питаю.

— Ні. Але ми вже на цьому березі... — зосереджено говорить він.

Він відкриває файл із назвою faces_3am. Це набір фотографій. Темні, зернисті, але на деяких обличчя видно чітко. І на одній з них я завмираю.

— Оресте. Стій, — хапаю його за передпліччя. Він клацає на фото, і те розгортається… — Це ж... Той самий у фіолетовій сорочці…

— Олег, — констатує чоловік, після чого мовчить, дивлячись на фото з довгою паузою.

Потім він відкриває інший файл, той самий план, який ми вже бачили. Але цей чіткіше. Детальніше. До нього прикріплено ще кілька сторінок: схеми сигналізації, камери, позначки "відчинено о 2:17", "вихід заблоковано о 2:21".

— Орест… — я нахиляюся ближче. — Можеш скинути мені цю схему?

Він зупиняється. Його пальці завмирають над клавіатурою. А тоді він дивиться на мене з тією самою серйозністю, яка змушує мене затихати всередині.

— Ні.

— Що?

— Я не буду цього робити, Зоряно. Я не можу. Це не просто схема. Це доказ. І ризик. Ти вже й так втягнута достатньо.

— Ти серйозно? — обурююся. — Після всього?

— Саме після всього. Я бачив, як ти йдеш за мною вночі, — встає з-за столу. — Я бачив, як ти боса трималася за дихання. Я не можу дозволити, щоб щось трапилось. Не з тобою.

Його голос тихий, але безапеляційний. Мені хочеться розлютитися, але замість цього… я тільки дивлюся на нього. І щось у мені завмирає.

— А якщо я все одно піду? — питаю майже пошепки.

Він не одразу відповідає. Лише зітхає і кладе руку мені на плече:

— Тоді я піду з тобою. Але саму я тебе туди не відправлю.

Тиша між нами вже не порожня. У ній обидві наші впертості. І турбота. І страх. І ще щось, що я не наважуюсь зараз назвати.

Я відступаю на крок. Зовні спокійна. Усередині пульс, як удар молота.

Я знаю: ця вистава перестала бути нею. Ми обидва на межі.

Мені не дає спокою Стефа, яка досі не повернулася...

Орест відходить до дверей, коли дзвонить телефон.

— Це з адміністрації. Я на хвилину, — кидає через плече.

Я киваю, ніби байдуже. Але щойно двері за ним зачиняються, пульс у скронях пришвидшується.

Дихаю рівно. Не тому, що не знаю, що роблю. А тому що знаю: зараз я переходжу межу.

Підходжу до ноута, швидко знаходжу файл зі схемою. Пересилаю його собі на пошту. Один клік. Один чіткий намір. Просто щоб уважно роздивитися. Щоб подумати. Допомогти... Я не можу бути осторонь.

Та не встигаю навіть перевірити, чи пішов лист, як чую за спиною голос:

— Ти що робиш?

Він вже в кімнаті. Стоїть у дверях, дивиться на мене, на ноутбук, на відкритий інтерфейс. І його погляд… це не здивування. Це розчарування, змішане з втомою.

— Ти не довіряєш, — каже він тихо. І це не запитання.

— Ні. Це не так, — відповідаю, різко закриваючи ноут. — Просто… я маю відчуття, що ти мене відсторонюєш від цієї справи.

— Я відсторонюю тебе, бо це може бути небезпечно. Я не хочу, щоб ти опинилася в цьому по-справжньому, — його голос загострюється.

— Але я вже там, Оресте! З головою! З того моменту, як Стефа подзвонила мені! — трохи зриваюся, відчуваючи тремтіння голосу. — Як знайшла її телефон. І ти це знаєш!

— Ти знаєш Стефу лише кілька днів! А я виріс із нею. Я хвилююся. Проте чому ти так переймаєшся цією справою? Це зовсім не одне й те саме, — він зупиняється, наче шкодує, що сказав це.

Мовчу. Але в мені щось тисне. Не ревнощі. Ні. Це глухе почуття відторгнення.

— Значить, мої дії нічого не значать, бо я тут "недостатньо довго"? — питаю.

— Це не так. Просто… — він зітхає. — Я боюся, що втягну тебе в те, з чого не зможу витягнути.

— А я боюся, що ти залишиш мене позаду, поки сам граєш у хрестики-нулики з небезпекою! І в якийсь момент я навіть не знатиму, що з тобою!

Він затискає губи. Плечі напружені. І я розумію: ми говоримо різними мовами, хоч начебто про одне.

Я більше не можу. Раптово мене огортає туман. Я виходжу з кімнати, з будиночка. Просто йду на повітря, де дихається хоч трохи легше...

Дякую всім за увагу до цієї історії. Ваші вподобайки та коментарі мені дуже приємні. Наступний розділ вийде в середу, 20 серпня ❤❤❤