Розділ 20.2 Зоряна

Зоряна

Ми ще кілька хвилин сидимо за столом. Я усміхаюся, підтримую бесіду, відповідаю майже без пауз. Усе виглядає природньо. Але всередині все стискається.

Я мала б усе раціоналізувати. Розкласти по поличках: мотивація, імпульс, наслідки. Але думки заплутані. Почуття не дають зібратися. І це найбільше лякає.

Орест поруч, але відчуття таке, ніби ми обидва трохи не в собі. Я бачу, як він кидає короткі погляди, мовчить більше, ніж зазвичай. Я тримаюся на безпечній дистанції. Не фізичній, а емоційній...

— Піду зазирну до Стефи, — каже зненацька Уляна Петрівна. — Раз ніхто її не бачив.

— Я бачив, — відповідає неочікувано Рома. — Вона просила дати їй час відпочити. Сьогодні зранку бачив, як вона поїхала з комплексу.

— Що? — шоковано перепитую.

— Тобто вчора вона була на святкуванні? — стримано питає Орест.

— Ну звичайно, — розслаблено відповідає чоловік, роблячи ковток кави. — Я бачив, як вона сідала у таксі вранці.

— Ти впевнений? — Орест сталево уточнює.

— Абсолютно.

— Цікаво... — задумливо видихає. Я розумію по інтонації, що він не вірить своєму брату.

Ми підіймаємося. Прощаємося. Усе виглядає як треба. Але коли ми виходимо на алею й прямуємо до свого будиночка, між нами зростає мовчання.

Тиша не ворожа, скоріше напружена. Втомлена.

— Зоряно, — нарешті каже Орест. Його голос тихий, серйозний, але щирий. — Вибач. Те, що сталося... Я не планував. Це був імпульс.

Я зупиняюся. Він теж. Кілька секунд просто дивимось один на одного.

— Я розумію. Проте у подібних обставинах, мені здається, це було необов’язково. Можна було вирішити питання і без цілунку. А через те, що ти так вчинив, мені було трохи...

— Образливо? — додає замість мене. Я киваю. — Мене спровокували. І я, мабуть, уперше дозволив собі... не стриматися. Але я не хотів поставити тебе в незручне становище чи образити. — Він замовкає, підбираючи слова. — Не мали ми заходити так далеко. Ти права.

Я ковтаю повітря. Розгублена? Так. Але не зла. Просто... я не була готова. Не була готова до того, що ця вистава починає чіпляти глибше, ніж потрібно.

— Просто наступного разу... — кажу тихо й рівно, — не потрібно реагувати таким чином на інших.

— Та я й не на них реагував, — відповідає він. — Скоріше... на себе...

Його слова застигають у повітрі. Я нічого не відповідаю. Бо не знаю, що сказати...

Ми йдемо мовчки. Не холодно. Не натягнуто.

Повертаємося до номера. Повільно. Кожен занурений у себе. Я у власні думки, Орест у щось набагато глибше...

— Потрібно все перевірити. Щойно мала завершитися синхронізація, — каже він, коли ми переступаємо поріг.

Я киваю й сідаю на край дивана, з тією напругою в грудях, яка не дає ні сидіти спокійно, ні думати чітко. Орест сідає за ноутбук, натискає кілька клавіш, нахиляється ближче...

— Є, — каже. Його голос змінюється. Стає гострішим. — Дані з телефона Стефи зчитались. Пам’ять частково пошкоджена, але частину вдалося зберегти.

Я підіймаюся і підходжу до нього. Його обличчя освітлене світлом екрана, погляд сконцентрований. Орест клікає по папках, деякі з них мають дивні назви: k-notes, γ041...

— Це вона так називала? — питаю пошепки.

— Схоже. І це… дивно для неї. — Він відкриває першу теку. Усередині знімки екрана, кілька документів у PDF, нотатки.

— Подивися ось це, — каже він і клацає на файл із заголовком structure.

На екрані з’являється схема. Приміщення. Коридори. Розмітка, схожа на план складу чи технічного об’єкта. Мітки: вентиляція, пункт А4, прохід тільки з кодом.

— Це ж... — я хитаю головою. — Це ж комплекс?

— Можливо. Або інший. Але підписані пункти мов в інструкції. Дивись далі.

Він відкриває наступний файл. Фото. Нечітке, зроблене знизу, ніби потай. На зображенні ящики з герметичними пломбами. Частина з них розкрита. Хтось поруч у рукавичках, у формі.

Я стискаю пальці.

— Це… не може бути збігом. Такі коробки я бачила у тому кабінеті. Це не косметика, не ваніль. Це...

— Це схоже на наркотики, — каже Орест, стишуючи голос.

Він відкриває ще одну теку — в ній відео. Увімкнення. Камера тремтить. Голос Стефи:

«…я точно бачила, як він передавав щось. Це був не охоронець. І не з персоналу. Якщо щось піде не так… залишаю копії тут.»

Відео урізається, і на секунду зависає чорний екран.

— Вона знала, — шепочу. — Вона розуміла, що їй може загрожувати небезпека.

— Імовірно, вона натрапила на одну з точок контрабанди. У гіршому випадку...

— Вони могли зрозуміти, що вона все бачила, — закінчую думку Ореста.

Тиша в кімнаті стає твердою, як скло. Орест дивиться на екран. Його пальці вже не рухаються по трекпаду.

— Ми маємо цю інформацію. Але й хтось інший теж може знати, що Стефа її мала, — каже він нарешті. — І якщо вони ще тут...

Я нічого не відповідаю. Мені холодно. У роті — сухо. Я ловлю себе на думці, що вже не можу відокремити страх від адреналіну.

А тоді раптом знову на екрані з’являється системне повідомлення:
Увійти у хмарне сховище не вдалось. Спробувати знову?

— Вона щось ще зберігала онлайн, — каже Орест. — Але нам потрібен пароль. Якщо ми його знайдемо, можливо, там буде те, що все пояснить.

— Або… — додаю я, — те, що все зруйнує.

Він дивиться на мене. І я знаю: ми обоє відчуваємо одне й те саме… точка неповернення ближча, ніж здається.