Розділ 20.1 Зоряна

Зоряна

Пані Тетяна Вольська. Стримана, точна, витончена. Висока тінь ідеального парфуму і спокою. Вона підходить до столу, вітається — і перш ніж хтось запропонує їй місце, вже сідає. Саме біля мене.

— Вітаю. Не могла не завітати. Вирішила лишитися тут ще на кілька днів.

— Звичайно, — усміхається Ігор Михайлович. — Відпочинок нікому не завадить, і ми будемо раді твоїй компанії.

— Дякую, — чемно відповідає, але м’яко кидає на мене короткий погляд. Оцінює.

Я вдаю, що не бачу.

— До речі, ви обіцяли розповісти, — входить у розмову зацікавлена Ольга. — Як переконали замовника побудувати готель… на болоті.

— О! Це був, мабуть, найцікавіший контракт у моєму житті, — жінка підсувається вперед, очі блищать. — Замовник спочатку крутив носом. Казав: «Та ви що, там ґрунт — як желе, вода по коліна, а ви мені тут готель пропонуєте!»

— І що ви йому? — з цікавістю нахиляється Ольга.

— А ми йому спершу геодезію, потім — геологію. Показали: шар торфу — два метри, далі глина, а ще глибше — твердий суглинок. На такому, якщо забити палі на шість метрів, стоятиме хоч палац. Додали розрахунки, креслення, пояснили про гідроізоляцію, дренажні канали, насосну станцію… І, звісно, три келихи доброго коньяку для сміливості. Через місяць уже перші бурові працювали.

— А тепер, здається, у них там спа-зона і два басейни, — додає Уляна Петрівна, посміхаючись.

— Та ще й плітки ходять, — хмикає Ігор Михайлович, — ніби все те будували на кістках старого храму. Ну, хай буде трохи містики в бетоні. Людей часто приваблюють подібні історії.

— Але… хіба на болоті можна щось будувати? — питаю спокійно. — Мені завжди здавалося, що це суцільні проблеми, і така земля непридатна для будівництва.

— Можна, — відповідає пані Тетяна. — Але треба знати як. Болотиста земля — це сам по собі ризик: просідання, волога, промерзання. Будуєш без підготовки, через п’ять років маєш тріщини, перекошені двері й грибок у підвалі. Але якщо зробити інженерну підготовку, глибокі палі до твердого шару, відвести воду й поставити нормальну гідроізоляцію, стоятиме сто років. Та ще є нюанс, — додає жінка. — Потрібні дозволи. Там був охоронний статус через рідкісні рослини. Ми з екологами два місяці папери узгоджували, переносили кілька ділянок із забудови, робили компенсаційні насадження...

— І головне, — додає дідусь Ореста, — ми ніколи не грали проти правил. Просто треба знати, як їх виконати так, щоб і замовник був задоволений, і земля не постраждала. А от історії про «заборонене будівництво», то вже журналісти домалювали для пікантності.

— Ну, — Ольга сміється, — тоді виходить, що у вашого готелю не тільки міцний фундамент, а й міцна легенда.

— І це теж частина бізнесу, — підморгує пані Тетяна.

Я бачу, як Орест на мить кидає мені погляд — швидкий, серйозний, ніби питає: «Ти в порядку?» Я відповідаю легким кивком.

І поки навколо все гуде, я сильніше починаю перейматися за Стефу.

Сонце вже високо, сніданок триває повільно, ніхто не поспішає розходитися. Теплі тарілки, свіжий хліб, фрукти й кава з ароматом неділі. Розмова тече м’яко, але пожвавлюється, щойно хтось згадує про вчорашній маскарад.

— Ну як вам той конкурс на найкращу маску? — жваво питає одна з тітоньок.

Нова тема пожвавлює діалог. Чую голос Ореста:

— Ми, на жаль, не брали участі. У нас із Зоряною з’явилися термінові справи.

Тетяна, яка сидить поруч, посміхається:

— Ювілей вдався.

Пані Вольська вже тягнеться до келиха, коли в неї дзвонить телефон. Вона швидко киває мені й Оресту:

— Перепрошую. Робота навіть у неділю знає, як мене знайти. Я ще повернуся.

— Авжеж, — відповідає Орест. — Дякуємо, що були з нами.

Вона зникає за стіною квітів, і тиша на мить стає важчою.

— Ну що ж… — раптом каже Ольга. — Оресте, я все ще під враженням. Здивована твоїм вибором.

Її голос рівний, майже беземоційний, але погляд холоднуватий, із тією легкою асиметричною гримасою, яку важко назвати посмішкою. Це не просто подив — це недовіра, загорнута в тонкий шар ввічливості й сарказму.

— Здивована? — Орест відповідає спокійно, але в його інтонації чутно ледь помітну іронію.

— Скажімо так, — знизує плечима вона. — Ти завжди був відкритий до… різних варіантів. А тепер зненацька така серйозність. Раптова любов?

— А якщо це не раптовість, а правильна людина в правильний час?

— Я от не бачив, щоб ви хоч раз по-справжньому поцілувалися, — чую за спиною м’яко-насмішкуватий голос Романа. Його слова звучать ніби жарт, але очі гострі, оцінювальні. Він не говорить напряму, але меседж очевидний: він сумнівається.

Роман сідає поруч із матір’ю.

— Це не обов’язково робити при свідках, — несподівано стає на захист брата Нестор, який щойно з’явився на сніданку.

— Синку, — пані Ніна посміхається йому. — Сідай біля нас.

— Відносини та прояви почуттів це справа особиста, — додає Орест рівно. Жодних підвищень голосу, контроль над темпом мови. Це свідоме самостримування. Він чудово розуміє, що будь-який спалах тільки підживить провокацію.

— Та невже ти, Оресте, цього разу вибрав когось, із ким справді треба тримати планку? — каже Роман уже майже байдуже, але з отим особливим притиском. — Не просто чергову «прикрасу» в костюмі, а людину з характером?

Тиша повисає в повітрі, тонка й напружена, як струна. Я бачу, як кілька людей відвели погляд… несвідома реакція уникнення конфлікту.
— А ви знаєте, — несподівано втручається якась родичка, — ювілей був учора, а сьогодні ми можемо вас привітати із заручинами. Тож… гірко!

Я бачу, як щелепа Ореста напружується, а пальці стискають серветку. М’язи обличчя працюють як сигнал: він контролює роздратування. Це не гнів — це вибір не давати емоціям керувати дією.

Він раптово повертається до мене. Його очі — темні, фокусовані, зі звуженими зіницями. Це не романтичний жест — це демонстрація позиції. Він торкається мого обличчя ніжно, але з тією впевненістю, з якою люди «закривають» дискусію без слів.