Розділ 19.2 Зоряна

Зоряна

Сонце вже прогріває кам’яні плити тераси, коли ми з Орестом приєднуємося до сніданку. Частина гостей уже роз’їхалася — і це полегшення. За столом залишаються найближчі: дідусь і бабуся Ореста, мати Стефи — Ольга, кілька друзів, пара двоюрідних родичів...

М’який аромат кави, стиглі персики, хрусткий круасан. Усе виглядає так... непричетно. І саме це трохи лякає.

Я сиджу поруч із Орестом, і ми вдаємо, що втома на наших обличчях від недоспаних ночей «молодят», а не від нічного обшуку у службовому корпусі та дешифрування телефонів.

— Цей повітряний хліб… це щось! — виголошує бабуся, змащуючи ще одну скибку абрикосовим джемом.

Ігор Михайлович, обережно накриває тильний бік її долоні своєю.

— Оресте, любий, — чую поруч голос пані Ніни. Вона з батьком Ореста сідає навпроти нас. — Я тільки вчора помітила, яку гарну каблучку ти подарував Зоряні. Тонко. Елегантно. З натяком. На тебе не схоже.

— Дякую, — усміхається натягнуто Орест. — Зоряна сама як коштовність. Треба було знайти гідну оправу.

— Ну звісно! — бабуся сяє. — Правильно! Цінувати кохану людину потрібно завжди, — вона лагідно дивиться на нас із Орестом. Мені здається, вона вловила напругу між онуком та невісткою. — То коли весілля?

Я мало не вдавлюсь кавою.

— Бабусю, — втручається Орест. — Ми ж іще не відійшли від цього свята.

— Та яке там відійшли! Ви вже виглядаєте як стара пара: синхронні жести, однакові фрази.

Я посміхаюся:

— Ну… ми не квапимося, — кажу обережно. — Просто хочемо спокійно все обміркувати.

— Це сучасно, — киває хтось із родини. — Ми от п’ять років живемо разом і нормально.

— Не у випадку мого онука! — серйозно перехоплює слово дідусь.

— Ти хочеш сказати, що з нами щось не так, чи Орест особливий?

— У моєму розумінні, це боягузтво. Ви живете разом, проте офіційно брати відповідальність один за одного боїтеся. Я розумію, що іноді потрібен час. Але п’ять років… це не забагато? Ви живете як подружжя: у вас спільний побут, проте жодних обов’язків і гарантій один перед одним. Не дай Боже щось станеться і ви не зможете допомогти одне одному, бо офіційно ви ніхто один для одного. Проте, — він підіймає руки вгору, — доки тебе це влаштовує, я не втручатимусь. Можливо, мої погляди застарілі, але я виховував свого онука як людину, яка не боїться приймати рішень і нести відповідальність за наслідки, власні дії, слова та вчинки. — Він переводить погляд з родички на мене. — Я тебе ще погано знаю, Зоряно, проте мені не буде соромно за мого онука та його поведінку у стосунку до своєї жінки.

— Тобто у нас усе погано? — прискіпливо питає родичка.

— У кожного своє розуміння, що таке «погано», а що «добре». Кожен обирає для себе. Я просто висловлюю свою позицію стосовно цього питання. Однак я не вказую вам, як жити. Ваше життя, це тільки ваша відповідальність. Я його за вас не проживу.

— Але звідки така впевненість щодо Ореста? — не припиняє жіночка.

— Бо він більшість свого життя зростав у нашому з Уляною оточенні. Ми не ідеальні, проте я знаю, що він не боїться відповідальності.

— А може, спитаємо безпосередньо у Ореста? — втручається в розмову Ніна. — Не тільки ви його виховували, — каже, пригублюючи вино.

— Дід має рацію, — безапеляційно промовляє Орест, зчепившись поглядом із дружиною свого батька. — П’ять років це… забагато.

— А от у мене є ще питання, — стишує голос дідусь, звертаючись до Ольги. — А де наша Стефка сьогодні? Я її не бачив учора на ювілеї. Її не було?

Ольга піднімає погляд від чашки. Її макіяж — бездоганний, але обличчя все ж трохи втомлене.

— Вона вже доросла. Не звітує за кожен свій крок. Може, ще спить. А може, поїхала кудись на день, вона така... Вільна натура.

— Я заходила до неї зранку, — зауважує бабуся. — Постукала. Вона не відчинила.

— То й добре. Значить, виспалась. Або нарешті без телефона пішла гуляти в гори. Їй би тільки вітру в волосся та нову пригоду для колекції, — байдуже промовляє Ольга.

І ось тут у мені спрацьовує щось професійне...

Відсутність тривоги. Нульова заангажованість. Це не те, що називають довірою до дитини. Це — дистанція. Як між пацієнтом і лікарем, якого ти не обирала.

Я фіксую її жести: не намагається пояснити, не цікавиться, чи хтось ще бачив доньку, не ставить зустрічних питань. Вона відгороджується… і робить це тонко. Як людина, яка або щось знає, або не хоче знати більше…

Я ще обдумую це, коли бачу, як Орест завмирає. Його погляд ковзає кудись за моє плече. Я обертаюся…