Розділ 19.1 Орест

Орест

Я не люблю тупцювати на місці.

Коли є завдання — я дію. Аналізую, будую логіку, тисну. Але зараз усе застигло в сірому болоті невизначеності. Камери нічого нового не дали. Списки персоналу ще не надано. Підрядники — мов фантоми. А Стефа — зникла, як тінь.

Я ходжу по номеру з кутка в куток, ніби шукаючи щось у повітрі. Напруга в мені стугонить так голосно, що дивно, як не тріщить стеля. Руки хочуть щось розбити, але я стримуюся. Бо поруч вона.

Зоряна сидить у кріслі. Обгорнулася пледом, її очі стежать за мною. Тихо. З розумінням.

— Злитися зараз немає сенсу. Це не допоможе, — каже вона нарешті.

Я зупиняюся, обертаюся до неї. Її голос м’який. Але не слабкий.

— А що допоможе? — питаю, навіть не намагаючись приховати втому. — Ми блукаємо по колу. Я не можу сидіти, розуміючи, що Стефа незрозуміло де. Можливо, поруч. А можливо, їй вже...

— Не кажи так, — Зоряна підводить погляд. — Ми не знаємо, що відбувається.

Я вдихаю глибше, зупиняюся поруч, кладу долоню їй на плече. Її щирість — єдине, що не здається примарою. Чомусь її присутність заспокоює, допомагає зібратися.

— Вибач, — видихаю. — Я просто… в голові тисне. І злість, і страх за неї. Це… погана комбінація. Я знаю.

— Але ти не втрачаєш контроль. Це вже багато. — Вона усміхається втомлено, але не фальшиво. — Хоча й дратуєшся так, ніби можеш змінити гравітацію.

Я усміхаюся у відповідь. Ледь. Але цього досить, щоб напруга в грудях зрушила хоч на пів міліметра.

Вона ще щось хоче сказати, але раптом її голова хилиться. Очі прикриваються. Втома бере своє.
Я стою кілька секунд, просто дивлячись. Потім обережно нахиляюся, підхоплюю її на руки. Вона не прокидається — лише тихо зітхає й притискається до мене щокою. Така легка, тепла. Несподівано рідна.

Я обережно вкладаю її в ліжко, накриваю пледом, відступаю на крок. Сідаю поруч. Дивлюся, як вона спить. І тільки тоді дозволяю собі закрити очі хоч на кілька хвилин.
Проте повністю розслабитися не вдається.

Зоряна дихає рівно. А я сиджу біля столика з телефоном Стефи в руках, тримаючи його, наче ключ, що не пасує до жодного з відомих замків.

Розбитий екран мерехтить, щойно я під’єдную зарядку. Спершу пульсація, тоді світло і слабке, але живе тло блокування. Зображення майже не видно, але система тримається. Є шанс.

Я відкриваю ноутбук. Встановлюю необхідні програми, активую режим debugging через USB — ніби відкриваю сервісний люк у телефоні, щоб залізти всередину й підкрутити, що треба. На щастя, Стефа мала його увімкненим, вона любила експериментувати з прошивками. Я це пам’ятаю.

Чекаю. Програми повільно лізуть крізь захист, копіюють вміст пам’яті. На екрані миготять рядки коду. Зовнішня пам’ять — порожня. Вбудована — під замком шифрування.

— Стефо, ти навіть тут усе під замок поставила? — бурмочу в напівтемряві, запускаючи одну програму, що вміє копіювати вміст пам’яті, а потім іншу для пошуку прихованих файлів і даних з телефона. Можливостей цих інструментів поки що вистачає. Поки що...

Нарешті перші зрушення. Відкривається частина тимчасової пам’яті. Я бачу список останніх відкритих програм: браузер, нотатки… і захищена зона. Усередині — файл, запакований під пароль. Простий, але все ж замок.

Стискаю зуби. Стефа ніколи не покладалася на автоматичне збереження. Вона грала вдовгу. Якщо щось сховала тут — отже, воно важливе.

Запускаю програму для підбору паролів і перевіряю все, що могло б бути їй близьким: її жарти, улюблені цитати, спогади з дитинства. Після години роботи на екрані з’являється повідомлення:

Пароль: "notyourproblem88"

Посміхаюся. Це так схоже на Стефу — навіть пароль у її стилі.

Розшифрування починається. Переді мною з’являються кілька аудіофайлів, фотографії, один текстовий документ… Ще мить…

— Тук-тук.

Глухий стукіт у двері. Я рвучко зиркаю на екран, дані щойно почали копіюватися. З ліжка чую сонний голос:

— Орест?.. Що там?

— Все добре, — відповідаю спокійно, підводжусь.

— Орестику, — лунає знайомий жіночий голос за дверима. — Ви що, ще спите? Недільний сніданок на терасі! Сонце вже високо!

Бабуся. М’яка, але точна, як завжди.

— За хвилину будемо, бабусю, — кажу, відкриваючи двері. — Уже прокидаємось.

— Добре, діти, — заглядає до будиночка, потім у спальню й задоволено посміхається, побачивши сплячу Зоряну під ковдрою. — Не баріться, — додає пошепки, виходячи з номеру.

Її кроки віддаляються. Я підходжу до ліжка, присідаю навпочіпки, завмираю, відзначаючи її витончені риси обличчя... Вона сонно відкриває очі.

— Потрібно збиратися, — хрипко кажу. — Нас чекають на сніданок.

— Добре, — відповідає, її погляд чіпляється за ноутбук. — Ти щось знайшов?

— Телефон Стефанії не безнадійний. Частина даних під паролем. Але повинен бути результат.

Зоряна лише мовчки киває. Встає з ліжка, починаючи збиратися.