Розділ 18.2 Орест

Орест

Я знову прямую до того крила, де вона знайшла телефон. Повільно, спокійно. Навколо все мовчить. Навіть ліхтарі здаються приглушеними.

Я вже майже біля службового крила. Тиша тут інша… щільна, трохи в’язка. Я ступаю обережно, намагаючись не видати жодного зайвого звуку. Хоч і сам не зовсім розумію, на що сподіваюся.

І раптом — звук. Тихий. Зовсім поруч. Не схожий на нічне потріскування дерева чи шум вітру. Це — крок.

Зупиняюся. Вже майже обертаюся, щоб зробити обхід, коли чую приглушене:

— Чорт... — і ледь чутне шипіння, наче хтось вдарився об щось.

Жіночий голос.

Я стрімко розвертаюся — і в напівтемряві, між ялівцями, бачу постать. Занадто знайому, щоб сумніватися.

— Зоряна? — кажу різко, майже вишіптую її ім’я.

Вона завмирає, наче школярка, спіймана на підгляданні.

— Привіт, — шепоче. — Я… просто…

— Ти… йшла за мною?

— Я не могла заснути, — виправдовується вона. — І… я знала, що ти сюди підеш. І що підеш сам. А я… не могла не піти.

Я вичавлюю з себе повітря. Половина мене хоче обійняти її й сказати, що все гаразд. Інша половина — вже кипить від хвилювання. Її бачили, мене — ні.

— Зоряно, це було небезпечно. Розумієш? Якби тут був хтось інший? Я міг... Забудь, — шумно видихаю, намагаючись заспокоїтись.

— Вибач, — перебиває вона. — Але Стефа не могла зникнути безслідно. Я не збираюся сидіти в номері й чекати. Ми в цьому разом. Чи не так?

Мовчу. Бо вона права. Чорт забирай, вона має рацію. Але страх за неї не хоче відступати.

— Я просто не хочу, щоб із тобою щось трапилося, — кажу тихо. — Це не шоу. Не романтична прогулянка. Тут щось не так. І я не пробачу собі, якщо з тобою…

— Тсс, — кладе пальці на мою руку. — Я не крихка. І я не твій вантаж. Зараз я твій союзник... партнер.

Це звучить майже як клятва. Я більше не сперечаюсь. Просто вдихаю нічне повітря.

— Добре. Але йдемо разом. І якщо щось піде не так, ти тікаєш першою. Без героїзму. Домовилися?

— Домовилися, — киває.

Я подаю їй руку. Вона бере її без вагань. І ми рухаємось далі.

Службове крило зустрічає нас порожнім холодом і легким запахом мийних засобів, змішаним зі старим деревом. Освітлення — мінімальне. Пара червоних лампочок тьмяно блимотить біля щитка. Ми мовчки перевіряємо коридор, зазираємо в комору, на склад інвентарю, обходимо службові двері, за якими, можливо, проходила Стефа. Але — нічого. Жодної зачіпки.

— Ви хто? — чую голос позаду. Обертаюся.

— Пане Дорошенко, гадаю, ви розуміли, що сидіти склавши руки не в моїх правилах, — ловлю його здивований погляд. — А ви що тут робите?

— Вирішив теж усе перевірити. І замінити кілька блимаючих лампочок.

За його спиною стоїть чоловік похилого віку у формі комплексу, напевно робітник.

— Сподіваюся, проблем не виникне з тим, що ми тут.

— Звичайно, ні. Ви можете все переглянути.

Ми розходимося в різні боки. Я та Зоряна обійшли й оглянули майже все, витративши на це кілька годин, проте нічого не знайшли. Але врешті вона пропонує зайти в ту комірку, де бачила ті коробки.

— Порожньо, — каже Зоряна тихо. В її голосі розчарування. — Але окрім нас, за весь цей час працівників майже не було... Тут усе було заставлене… наче нічого й не було.

— Або хтось дуже добре попрацював над цим. І швидко, — додаю я.

Ми ще трохи нишпоримо мовчки, не заважаючи одне одному думати. Але — жодної нової зачіпки.
Зрештою виходимо надвір. Темно. В повітрі застигла волога — ще не туман, але вже його передчуття. Я поглядаю на годинник — майже п’ята ранку.

— Треба повертатись, — кажу. — Тут більше нічого не витиснемо. Дорошенко обіцяв надати інформацію ближче до полудня: списки, фото, камери.

— Добре, — відповідає Зоряна. Її голос трохи захриплий, втомлений. Але в очах усе ще живе напруження.

Ми мовчки повертаємось. Втома тягне донизу, як свинець. Але гірше — ця незавершеність. Вона не дає розслабитися. Щось є. Десь поруч. І ми ще це знайдемо.

У номері тиша здається надто глибокою після темних коридорів. Зоряна сідає на край ліжка, стягує кардиган, відкидається назад і дивиться в стелю. Я залишаюся стояти.

— Завтра буде важкий день, — кажу.

— Він уже почався, — відповідає вона, не розплющуючи очей. — Сьогодні.

Я киваю, хоч вона цього й не бачить. І тільки тоді дозволяю собі трохи розслабити плечі.

Жодної доброї новини. Жодної нової зачіпки. Тільки невидима сітка напруги, що затягується все сильніше.

Дивлюся на обережно складену сукню Зоряни та її маску на комоді… Це все так дивно. Але хто знає, скільки ще масок доведеться зняти…

📅  Дякую всім за час, який ви присвячуєте цій історії. Наступний розділ вийде у середу, 13 серпня ❤❤❤