Розділ 18.1 Орест

Орест

— Ситуація набирає обертів, — кажу я тихо. — Але це ще нічого не доводить.

Зоряна киває. Очі в неї серйозні.

Я відкриваю рота, щоб запропонувати Зоряні підійти ближче до центру, де можна трохи краще бачити сцену — і краще спостерігати за деякими фігурами у вечірньому русі, — як помічаю знайому постать, що ковзає по терасі з точністю гравітації.

Тетяна Вольська.

Вона виглядає так, ніби зійшла з обкладинки журналу про високий стиль і великі гроші. Кожен крок — продуманий. Кожен погляд — стратегічний.

— Оресте, — її голос, як завжди, м’який і мелодійний. — Нарешті тебе знайшла. Я шукала момент привітати вас особисто. Такі події не можна оминати банальним «вітаю» в смс.

— Пані Тетяно, — я усміхаюся. І цього разу щиро.

Вона справді не чужа. Партнерка дідуся в бізнесі вже п’ять років. Людина з вражаючою діловою хваткою, яка примудряється залишатися леді і в залі нарад, і у винному погребі. Дідусь не раз казав: «Вона — одна з небагатьох, кому я дозволив би розпоряджатися моїми активами без нотаріуса». А з його вуст це майже визнання.

— Дозвольте представити, — кажу, роблячи акуратну паузу, яку вона одразу зчитує, — Зоряна. Моя наречена.

— Наречена, — повторює Тетяна, з теплим інтересом глянувши на Зоряну. — Ви дуже вродлива. Знаєте, я вперше бачу Ореста таким… усміхненим.

Зоряна трохи ніяковіє, але витримує тон:

— Дякую. Мабуть, це ефект свята. І кількох келихів ігристого. Та й Орест, здається, вміє знижувати тиск.

— Шампанське — головний дипломат у подібних ситуаціях, — усміхається Тетяна. — Але у вас, без сумніву, є щось спільне. Особлива енергія. Нехай поки що й трохи… нестабільна. Але це лише додає драматургії у стосунках.

— Драматургії? — кажу, підтримуючи тон. — До вівторка ще маємо зіграти кілька актів.

— А потім на вас чекає реальне життя, — її усмішка стає ледь іронічною. — Але з таким акторським складом у вас непогані шанси на хепі-енд. — Вона піднімає келих у вітальному жесті. — Я вас не затримую. Просто хотіла сказати, що я поряд. Як завжди. Якщо щось, звертайтесь. Навіть якщо це «щось» буде не святкове.

— Дякуємо, — відповідаю.

Тетяна киває Зоряні з тією стриманістю, що характерна сильним жінкам: наче й усміхається, але водночас оцінює по формі, поставі, голосу. Проте її погляд не ворожий — швидше дипломатично зацікавлений.

— Вона… як прикраса в ювелірному вітражі, — каже Зоряна, коли Тетяна зникає між гостями. — Виглядає ідеально. Саме тому й хочеться перевірити: справжня чи просто глянцева.

— Цікава думка. Але Тетяна справжня. З рідкісних сплавів, які звикли витримувати тиск. Вона не грає, — кажу я, — вона планує. Навіть усмішки.

Зоряна киває, не заперечуючи, але в очах у неї ще є сумнів. І я знаю: вона ще проаналізує цю зустріч. Можливо, навіть більше, ніж я.

Ми відходимо вбік, змішуємось із натовпом. Навколо — все ще шампанське, сміх, світло.

Ми залишаємо свято ближче до першої ночі. Келихи спорожніли, промови затихли, дідусь уже двічі зронив фразу: «Оце ідеальний вечір, щоб закінчити на піку». Зоряна виглядає зосередженою, трохи стомленою, але тримається. Бездоганна… особливо як для когось, хто останні години провів у внутрішньому напруженні.

— Ми, мабуть, підемо, — кажу. — День був насичений.

Бабуся з’являється в ту ж мить, коли я озвучую плани. Її очі блищать не від вина — від досвіду. Вона одразу все зчитує. Але не заперечує.

— О, я розумію, — усміхається вона. — Молоді люди мають право на тишу після шуму. І на свою ніч.

— Обіцяємо не влаштовувати нічного оркестру, — кажу в тон бабусі.

— То вже як вийде, — підморгує вона і йде далі, залишаючи по собі аромат парфумів і враження, що знає набагато більше, ніж здається.

Ми повертаємося до нашого будиночка. Комплекс навколо затихає, як сцена після завіси. Лише далекі голоси ще час від часу прорізають повітря.
У номері Зоряна відразу скидає туфлі. Я бачу, як вона легенько струшує плечима, ніби скидає не лише взуття, а й втому.

— Лягай. Відпочинь, — кажу м’яко. — Я хочу ще дещо зробити.

— Добре, — бурмоче вона.

Зоряна зітхає, але вкладається на бік, обгорнувшись ковдрою. Я бачу, як довго вона дивиться в стелю, щось обмірковуючи.

Я чекаю ще кілька хвилин, потім підходжу до тумбочки. Беру ліхтарик і телефон Стефи. Тихо виходжу.

Я розумію, що ще не все перевірив і не оглянув приміщення, з якого так і не вийшла Стефа.

Я хочу знайти відповіді. Випадковості, які не вкладаються в логіку. Людей, які не мали бути там, де були. Деталі, які не повинні з’являтися.

Потрібно повернутися у першочергову точку, з якої все почалося.