Розділ 17.2 Орест/ Зоряна

Зоряна

— Вибач, — тихо шепочу, коли він раптом притягує мене до себе. Цей рух здається радше інстинктивним. Голосно видихаю, і лише тепер усвідомлюю, наскільки втомлена. Не просто фізично. Мозок гуде, тіло напружене, серце колотає.

— Нічого, — відповідає Орест. Його голос ніби крізь сон. Спокійний. Без напруги. А потім — автоматичний, ніби звичний, але не механічний жест: поцілунок у скроню.

— Я розумію, що ти втомилася, — додає він. І раптом у цих словах відчувається не просто турбота. Це дозвіл. Дозвіл зламатися. Відпочити. Бути слабкою. Хоч на мить.

Він відпускає мене, але не зовсім. Його долоня ще торкається моєї талії. Як нагадування: ти не сама.

Я обережно беру його за передпліччя. Шкіра під моїми пальцями тепла, під нею — напружені м’язи. Його тіло зібране, готове до дії. Але ми спокійно крокуємо далі. Повільно. Ближче, ніж просто пара, яка грає у кохання.

Ми мовчимо. Але в цій тиші стільки всього. Його присутність, наче броня. Його мовчання — підтримка.

Я не знаю, як це сталося. Ще тиждень тому я думала, що Орест — просто розумний, трохи холодний, десь навіть різкий чоловік, та ще й бабій. А тепер… тепер я дивлюсь на нього і бачу того, хто здатен зупинити мій внутрішній обвал. Без питань. Без аналізу.

Я стискаю його руку трохи сильніше. Він відповідає взаємністю.

Орест

Усе не те, чим здається. Поведінка брата була трохи незвичною... Я не хочу підозрювати когось із родини. Це бридко та неприємно. Але в мене немає права на комфортні ілюзії. Не зараз.

Рома… він завжди був складним. Ми виросли поруч, вивчаючи одні й ті самі правила діда:
«Тримай спину прямо. Не крутися, як ганчірка. Будь чоловіком, а не декором».

І Роман це засвоїв. Мабуть, навіть занадто добре. Із брата-напарника він перетворився на хмару з усмішкою — вічно "десь поряд", але ніколи не по-справжньому. Усмішка завжди трохи ширша, ніж треба. Очі порожні. Точніше, усміхатись вони не вміють.

Спостерігаю, як Олег відходить від нього. Брат стоїть на веранді біля сцени з келихом бренді. До нього підходить якась блондинка з нав’язливим блиском на плечах і починає копирсатися в його комірці. Я стиха шепочу:

— Я хочу ще поговорити з Ромою. Готова?

— Ні, — відповідає Зоряна, легко, але щиро усміхаючись. — Але мені здається, в цьому вся суть останніх днів.

Ми підходимо. Я вже знаю цей сценарій: коли немає чужих, він зустріне нас, як телезірка після ефіру… гучно, з фальшивою щирістю, із вчасно завченим сценарієм.

— Брате! Зоряно! — його голос дзвенить шампанським, як і келих у руці. — Вже скучили? Всі кажуть про твоє кохання.

— Кажуть, — відповідаю рівно. — Ти точно не бачив Стефу?

На мить його усмішка зависає, але Роман майстер миттєвих реакцій. Його брови злітають театрально.

— Стефу? Я тобі вже все сказав. Ти ж знаєш її. За кілька днів повернеться, як завжди.
Його голос — надто легкий. Надто безтурботний, як для рідного брата. Актор, що переграє.

— Вона не з’являлася з ночі. Телефон мертвий. І її ніхто не бачив. Ми хвилюємось, — каже Зоряна. І це звучить не як прохання чи паніка, це постанова. Її впевненість збиває його більше, ніж моя присутність.

Роман піднімає келих, ковтає, знизує плечима:

— Вона колись уже втікала. До знайомих у гори. Вона така, з характером. Незалежна душа.

— Коли ти її востаннє бачив? — запитую прямо.

— Вчора. Годині о дев’ятій. — Його погляд ковзає. Спершу на келих, потім у порожнечу. Пауза. Пів секунди. Але я це помічаю.

— Телефон знайшли в службовому крилі, — кажу, не відводячи очей.

Він не відповідає одразу. Пауза знову. І знову я записую це в себе в голові, як чергову мітку.

— Це не дивно. Це ж Стефа. Вона — як артхаус у світі серіалів. Повернеться. З новим кольором волосся і теорією про життя.

Я киваю. Нічого більше не кажу.

— Якщо щось згадаєш — дай знати.

— Авжеж. Хоча, знаєш, — він нахиляється ближче. — Ви двоє… не справжні, так? Не вірю, що ти так просто віддав свою свободу.

Я відчуваю, як Зоряна стискає мою руку. Це її знак: не реагуй.

Я усміхаюся. Рівно настільки, щоб виглядати спокійно.

— Віддав.

Ми відходимо. Я чую, як її кроки стають трохи повільнішими, не тому, що вона втомилася, а тому, що щось обдумує.

— Ти це чув? — шепоче вона, коли ми достатньо віддалилися.

— Чув. Але це не викриття, це тест. Він просто дивиться, як ми зреагуємо.

— Думаєш, ми виглядаємо переконливо?

— Ми виглядаємо як пара, яка вже втомилась від “коли весілля”, — відповідаю. І її сміх — тихий, короткий, але такий щирий, що хочеться ще.

Ми зупиняємось. Вона завмирає, її погляд ковзає кудись за мою спину.

— Що? — обертаюсь.

І бачу. Роман. Стоїть неподалік бару. І той самий тип у фіолетовій сорочці, знову з’явився. Вони стоять надто близько, нахиляються одне до одного, шепочуться. І потім… обмін.

Маленький чорний пакет переходить із рук у руки. Роман швидко, ніби автоматично, ховає його до піджака.

Жодних слів не потрібно.

Я і Зоряна дивимось один на одного. І все стає ясніше. Це більше, ніж просто родинна підозра. Це щось зовсім інше…

📅 Дякую всім за увагу до книги. На цьому тижні буде 4 оновлення. Наступний розділ — у суботу, 9 серпня❤❤❤