Розділ 17.1 Зоряна

Зоряна

Я втомилась усміхатись. Щоки німіють. Але не можна зупинятись. Не зараз. Кожен крок — частина гри, в якій ми вже не лише актори, а й гравці з високими ставками.

Та найстрашніше — не те, що ми прикидаємось. А те, що ця вистава починає мені здаватися… реальністю. І я все менше розумію, де межа. Це лякає більше, ніж бабусині натяки про «поповнення в родині».

Я трохи віддаляюсь від Ореста, намагаючись зробити це природно, коли помічаю двох жінок біля столу з десертами. Одна — яскрава білявка з надто активною мімікою, інша — у лавандовому костюмі, схожа на бізнес-тренерку, яка втомилась від коучингу.

Вони розмовляють швидко, впівголоса, з тією знайомою ноткою змови, яку не сплутаєш ні з чим. Я уповільнюю крок і нахиляюсь за еклером, наче саме за ним прийшла сюди. Але насправді, за словами.

— …вона така надмірна та балакуча. До речі, не бачила її зараз… — зітхає білявка.

— Та годі! — хмикає інша. — Вона має язик без кістки. З нею п’ять хвилин, і вже хочеш утекти. Одна провокація на хвилину. До Олега, до речі, липла. Вчора бачила.

— А він? — питає лавандова, з притиском.

— Покричав, та й пішов, — каже білявка, а тоді раптом замовкає. Помітила мене.

Я повільно беру еклер і повертаюсь у натовп. Усередині все стискається.

Повертаюсь до Ореста. Його погляд одразу — до мене. Він бачить моє обличчя і розуміє, що щось сталось.

— Треба поговорити з якимсь Олегом, — кажу я тихо, щойно опиняюсь поруч. — Ти знаєш когось із таким іменем?

— Щось знайшла?

— Може, він щось знає. Може, нічого… Але ті жіночки казали, що бачили, як якась надмірна та балакуча особа з ним посварилася. Її зараз на святі не видно, тож, можливо, йшлося про Стефу.

Орест зводить губи в тонку лінію.

— Олег, кажеш? — кидає він очима по залу. — Я не можу пригадати когось із таким ім’ям.

Ми прямуємо до бару. Аж раптом чуємо голос Романа:

— Олег, дякую.

Я різко обертаюся, і бачу того чоловіка у фіолетовій сорочці. Орест уважно роздивляється його.
Я ховаю нерви за посмішкою. Орест — за спокійною ходою.

Ми підходимо ближче. І я знаю — зараз почнеться розмова, в якій кожне слово треба буде зважувати.

— Орест! — вигукує Роман, побачивши нас. — О, і твоя… наречена! Зоряна, так? Слухай, ви просто пара з глянцю! Хто вас стилізував?

— Гени, — відповідає Орест без жодної паузи.

Я ледь стримуюсь, щоб не пирснути сміхом у келих. Та Орест не кліпає й оком, його обличчя кам’яне, погляд різко спрямований у ціль.

— Чув, ти сьогодні з новим знайомим, — починає він діловим тоном. — Познайомиш?

— Та без проблем, — знизує плечима Роман. — Це Олег, мій знайомий ще з універу.

— Вітаю, — Орест простягає чоловікові руку, той її тисне.

— Приємно познайомитися, — відповідає зі зміїною посмішкою.

Злегка напружена пауза. Олег кліпає.

— До речі, — кажу раптом, не зовсім за планом, але й не зовсім випадково, — ви сьогодні Стефанію бачили? Щось не можу її знайти.

Роман зупиняється на ковтку. Моргає. І одразу намагається усміхнутися.

— Та… мабуть, ні.

— Я не бачив, — спокійно відгукується Олег.

— Ми просто її не можемо знайти, хвилюємось трохи, — додаю. — Вона ж така… яскрава. Її важко не помітити.

— Може, вирішила відпочити. Ну… або хтось вивів з рівноваги. Вона ж… імпульсивна, — каже Олег.

Його сміх нервовий. Орест ніби нічого не каже але я чую, як напружуються м’язи його руки на моїй талії.

— А ви так добре її знаєте? — цікавлюся з милою посмішкою.

— Кілька разів перетинались, на спільних зустрічах.

— А хто ця Стефанія? — подає голос дівчина поруч, яка весь цей час сиділа за барною стійкою. — Це та, яка вчора була невдоволена нашим приїздом? — питає, дивлячись на Олега.

— Так, — киває чоловік.

— Я бачила її вночі! Я не спала… безсоння. Стояла на балконі. Вона кудись йшла. З кимось розмовляла.

— Ви не пам’ятаєте точніше, котра була година? — питає Орест на диво стримано.

— Напевно… близько другої. Я ще запустила додаток для нічної медитації.

— Дякуємо, — кажу я. Не знаю, вдячно це, чи з сарказмом.

Ми розвертаємось, віддаляючись від бару.

Кілька кроків — і ми знову у напівтемряві шатра, у натовпі. Але вже з новим фокусом.

— Я не знаю, що мене більше турбує: те, що вона бачила Стефу… чи те, що в неї є додаток для нічних медитацій, — бурмочу я.

— Згоден із тобою на сто відсотків, — хрипко відповідає Орест.

Я на мить відволікаюсь і перечіплююсь через край дерев’яного настилу. Встигаю тільки ковтнути повітря, але його рука вже на моїй талії.

— Обережно, чарівний Шерлоку в сукні, — шепоче він із посмішкою.

Ми завмираємо на секунду. Його рука тепла, надійна. І я не хочу, щоб він відпускав. І він не поспішає…