Розділ 16.2 Орест

Орест

Ми повертаємось. Повільно, але впевнено, як двоє акторів, що вийшли зі справжньої драми за кулісами й тепер мають повернутись у світ святкового театру.

Зоряна тримається за мій лікоть легко, ніби це лише частина нашої ролі, але я відчуваю, як напружені її пальці. Вона тримається стримано, мовчить, не ставить запитань, не шукає опори в словах. Просто поруч.

Навколо нас знову шумить свято… музика, брязкіт келихів, розмови, що звучать як заздалегідь відрепетирувані. Люди сміються занадто голосно, торкаються один одного з навмисною невимушеністю. Усе фальшиве. Все, як треба. Ми мовчки входимо в цю виставу, у ці маски, які вже трохи зрослися з обличчями. І тільки ми знаємо, що між собою, ми справжні.

Я вже готуюсь повернутись до столу, обираючи шлях так, щоб уникнути зайвих запитань, як раптом з лівого флангу атакує бабуся.

— Ось і ви! — її очі блищать радістю й легким змовницьким вогником. Вона це енергія в русі, як завжди. — А я вже подумала, що втекли! Молоді, кохання, гормони… ох, як усе це знайоме!

Я вже відкриваю рота, щоб спробувати згладити ситуацію, але, як завжди, бабуся швидша за будь-які виправдання.

— Я все розумію, — нахиляється ближче до Зоряни, стишуючи голос. — Іноді треба усамітнитися. Що поробиш. Та я ж була така сама. А іноді, навіть гірша. Та й зараз… не янголятко!

У Зоряни на обличчі з’являється вираз, що нагадує легке коротке замикання — як у комп’ютера, якому щойно завантажили занадто багато інформації. Вона наче не знає, чи треба сміятись, чи втекти.

— Бабусю... — починаю я, але знаю, що це марно.

— Не треба! — відмахується вона театральним жестом. — Я лише скажу: як одружитеся, я вже морально готова до правнуків. Але… — її погляд стає майже серйозним, майже священним, — не тягніть.

— Ми… врахуємо ваш графік, — відповідаю з тією усмішкою, що зазвичай зберігаю для найбільш складних ділових зустрічей. Зоряна теж усміхається, сором’язливо, але щиро. І ця її реакція знову щось розбиває в мені. М’яко. Безболісно. Але точно.

— Та я жартую, — бабуся підморгує. — Хоча... не зовсім.

І вже через мить вона зникає, залишивши по собі лише хмарку парфумів і розгублену тишу.

— Це просто бабуся, — бурмочу я, мимоволі посміхаючись.

— Розумію, — відгукується Зоряна.

Я оглядаю натовп. Вона теж. Її погляд — зібраний, точний, швидко аналізує обстановку. Ми обоє — як гравці, що вивчають дошку перед наступним ходом. Вона не поспішає. Її плечі трохи напружені, проте вона стоїть прямо. Я тримаю келих, не п’ю.

— Бачиш он того? — шепочу, нахиляючись ближче, щоб не бути почутим іншими. — У фіолетовій сорочці. Говорить із моїм двоюрідним братом Романом. Ти з ним уже знайома. Пам’ятаєш його?

— Пам’ятаю, — тихо каже вона. — А от другого — ні.

— І правильно. Я майже впевнений, що його не запрошували. І Роман… він, як завжди, у сумнівній компанії. Він як магніт на проблеми. На поганих людей. На скандали.

— Можливо, родич когось із гостей? — припускає вона, не зводячи погляду з того чоловіка. Але її тон не переконаний. Швидше варіант для перевірки.

— Можливо. Але малоймовірно. Я знаю всі гілки, навіть ті, що не афішуються. Цей тип новий. І в мене… погане передчуття.

Вона киває ледь помітно. Як досвідчений аналітик, що погоджується з логікою гіпотези. Її очі не просто ковзають, вони вивчають. Вона не дає погляду плисти — вона фіксує. І це вражає мене щоразу.

Я стискаю келих трохи сильніше:

— Тепер у нас є потенційна точка інтересу. Але будьмо обережні. Якщо Стефа справді щось помітила, знайшла чи зробила… ми не знаємо, хто в цьому замішаний. І хто може стежити за нами.

— А ми — за ними, — шепоче вона і легко, беззвучно чокається зі мною келихом.

Зі сцени хтось починає промову — зі штучною піднесеністю, у стилі кандидатської дисертації. Я механічно піднімаю келих, не зводячи очей із натовпу.

— Оресте… — її голос тихий, як подих. — Я щойно зрозуміла, як добре, що це справжній маскарад. З масками, з ролями. Тут кожен чесно прикидається.

— І не треба робити вигляд, що ми щаслива пара? — питаю.

— А ми нещаслива?

— Поки що ми функціональна пара, — кажу, трохи нахиливши голову.

Її сміх — тихий. Щирий.

Аж раптом — відчуття. Як різкий подих. Наче хтось дивиться.

Я повертаю голову. І встигаю побачити: тип у фіолетовій сорочці, той самий, різко відводить очі, наче щойно був спійманий.

Я запам’ятовую його постать. Погляд. Позу.

***

📅 Дякую всім за інтерес до цієї історії. Наступний розділ буде опублікований у середу, 6 серпня❤❤❤