Розділ 16.1 Орест

Орест

— Це не наш співробітник, — озивається Дорошенко, який досі стоїть за моєю спиною. Його голос рівний, але трохи тремтить. — Не зі штату. Але могли бути підрядники. Цього тижня було кілька нових. Я з’ясую. Прізвища, особисті справи. Дам вам список.

— Давайте швидше, — киваю коротко, майже не глянувши в його бік.

Мені не подобається темп. Те, як усе розгортається, надто повільно для критичної ситуації, і водночас надто просто для справжньої загрози. Як пастка, що майже непомітно замикається навколо.

— Це він, — тихо каже Зоряна. Її голос твердий, з глухим вібруванням у грудях. — Чоловік, на якого я натрапила. Я не бачила обличчя, але... впізнаю ходу. Постать. Як він дивився.

Я дивлюся на неї кілька секунд. Достатньо, щоб зрозуміти: вона не сумнівається. І я теж не маю жодної підстави не довіряти їй.

— Вірю, — відповідаю просто, не вагаючись.

— З відео виходить, що Стефа не виходила з будівлі? — уточнюю. — Запасний вихід?

— Так, але… — Дорошенко опускає очі. — Там уже кілька днів не працюють камери. Обіцяли полагодити. Технічний збій. Обладнання на замовленні.

— Добре, — кажу. — А в приміщеннях, де вона була, записи є?

— Ні… тиждень тому була аварія системи. Ми ще не встигли відновити відеонагляд усередині. Подумали, що туди все одно ніхто з гостей не ходить…

— Вирішили зекономити, — констатую. Тихо. Без гніву.

— Ми…

— Я чекаю особисті справи, — перериваю його, беручи Зоряну за руку. Її долоня тепла. Жива. І тремтить.

Ми виходимо з адміністративного корпусу. Надворі повітря охололо, у темряві ледь вловимо шарудить листя.

— Повертаємось назад? — тихо питає вона.

— Так, — киваю. — Треба, щоб усе виглядало нормально. Якщо хтось щось знає, він сам почне говорити. Поки ми зберігаємо тишу, ми маємо перевагу.

Зоряна стискає губи, трохи нахиляє голову. Її очі — серйозні, зосереджені. У погляді немає паніки — лише точний контроль.

Ми майже доходимо до основної зони святкування, коли вона раптом зупиняється.

— Орест… — каже вона тихо. — Можеш дати мені руку?

Я дивлюся на неї, трохи здивований — і лише тоді розумію, на що вона натякає. Вона кидає погляд униз, на ноги. Ті самі туфлі. І я вже бачу: вона ледве тримається.

— Ноги трохи болять, — додає вона з винуватою посмішкою. І в цій посмішці стільки людського, справжнього, що в мені всередині щось перевертається.

— Звісно, — одразу подаю руку. — Але зачекай. Там лавочка.

Ми підходимо до неї разом. Вона обережно сідає, поправляє сукню. Її рухи точні, злагоджені — водночас прості й граційні. Наче вона мимоволі вміє бути красивою, не думаючи про це.

— Дякую, — каже вона майже пошепки.

— Будь ласка, — відповідаю так само.

Я мовчу. Але в голові крутяться думки. Мені подобається, як вона виглядає. Зараз вона напружена, втомлена, але справжня.

Я відганяю непрохані думки. Це не на часі.

— Можна я тебе запитаю? — Зоряна говорить несподівано тихо.

— Так, — киваю й сідаю поруч.

— Твій батько... — вона обережно підбирає слова. — Ви з ним... ніби не зовсім… рідні?

Я посміхаюся сумно. Погляд ковзає до гравію під ногами.

— Ти права. Наші стосунки радше формальна одиниця родинного дерева. Після смерті мами минуло два місяці, як він привів у дім Ніну. Вагітну.

Зоряна нічого не каже, лише злегка зрушує брови. Вона слухає — уважно, без поспіху.

— Мені тоді було десять. І знаєш, вона навіть не намагалася встановити контакт. Моя присутність її дратувала. Її нудило від мене — буквально. Можливо, я нагадував їй про те, ким вона була: не дружиною, а коханкою.

— А батько? — м’яко питає вона.

— Завжди на її боці. Я був зайвим. Вони вирішили, що мені буде “краще” у бабусі й дідуся. Тимчасово. Поки не народиться Нестор. Але “тимчасово” затягнулося, — я проводжу долонею по волоссю. Видихаю. Не злість, просто слід. — Потім були зустрічі раз на тиждень. Раз на місяць. А потім… порожнеча. Коли я зрозумів, що мене викреслили, просто змирився.

Зоряна нахиляється ближче, торкається моєї руки.

— А з Нестором?

— Злився. Спершу. Він був улюбленцем. Жив у тому домі, де мене не було. Але він ріс і я побачив, що він не схожий на матір. І не винен, — моя усмішка стає м’якшою. — Два роки тому він підійшов до мене й вибачився. За свою матір. Сказав, що пишається мною як старшим братом.

Я замовкаю. Потім додаю:

— Я знаю: він не винен. І не зобов’язаний нести чужу провину. Але впустити ближче... я ще не готовий. Хоча іноді дуже хочеться.

— Може, варто спробувати? — її голос теплий. Не тисне. Просто надає простір.

Я дивлюся на неї. В її очах — не жалість. Розуміння.

— Я подумаю, — кажу. І накриваю її долоню своєю.

Її губи тремтять у ледь помітній усмішці. Теплій. Непоказній.

— Відпочила трохи? — питаю, кидаючи погляд на її босі ноги.

— Так, — зітхає вона. Взує туфлі, трохи випростується. — Я готова. І... дякую, що поділився.

Вона бере мене під лікоть. Обережно. З гідністю.

— Дякую, що вислухала.

Між нами — тиша. Але не холодна. Це тиша союзників. Ця хвилинна передишка була необхідна нам обом.

Ми йдемо разом. І з кожним кроком, аналізуючи все, я відчуваю, як навколо нас усе більше заплутаних ліній. І все менше часу.