Розділ 15.2 Орест

Орест

Коли ми підходимо до невеликого будиночка з номером, закріпленим за Стефою, я мимоволі піднімаю руку, зупиняючи Зоряну на півкроку позаду.

— Дай-но я перший, — кажу тихо. Мої слова — не наказ, радше інстинкт. Не хочу, щоб вона побачила щось зайве. Щось, що вдарить сильніше, ніж треба.

Ручка піддається легко. Двері не замкнені. Заходжу всередину та в наступну секунду вже усвідомлюю: тут щось не так. Повітря застигле, як у виставковому залі. Порожнє, нерухоме. Але не тому, що тут нікого немає. Навпаки. Відчувається, що тут усе… надто правильно.

Ліжко застелене з хірургічною точністю. Наволочка натягнута, ковдра без жодної зморшки. Речі складені. Ідеально. Аж надто. На стільці стоїть сумка. Наче виставлена для фото. На столику — пляшка води, не відкрита. У ванній — рушник не чіпали. Засоби гігієни — в упаковці.

На ліжку — сукня для маскараду. Акуратно розкладена, ніби власниця ось-ось повернеться. Але я вже розумію, не повернеться. Не сьогодні.

— Тут був хтось інший, — хрипко озиваюся, заходячи далі. М'язи в спині напружені. Внутрішній сенсор небезпеки ввімкнувся.

Зоряна заходить мовчки. Без зайвих питань. Погляд її змінюється. В ньому зосереджена уважність. Напруга. Аналіз.

— Сумка, — каже, нахиляючись і відкриваючи її. Голос Зоряни тихий, але чіткий. — Тут безлад. А в кімнаті, наче перфекціоніст живе…

Я підходжу ближче. Вона має рацію. У сумці хаос: косметика впереміш із зарядкою, серветками, дріб’язком. Саме так Стефа й звикла жити — в безладі, яким керувала тільки вона. Але кімната... це не вона. Це сцена. Підготовлена.

Стиснувши щелепу, роблю кілька кроків назад і ще раз окидаю поглядом простір. У голові вже формується діаграма. Не емоції — факти.

— Повертаємось, — кажу рівно. — Треба перевірити камери. І поговорити з адміністратором. Її тут немає.

— Головний корпус? — уточнює Зоряна. Її голос без тіні паніки.

Киваю:

— Так.

Вона мовчки розвертається. Йде поруч. Пряма, сильна. Але я помічаю, як її пальці ковзають до кільця — того самого, яке я дав їй. Театральний реквізит. Але вона торкається його, наче воно справжнє. І щось у мені… починає дедалі сильніше змінюватися.

Ми не біжимо, йдемо швидко, рівномірно. Мої кроки чіткі, злагоджені. Несвідомо рахую. Це — заземлення. Код у голові:

→ останній контакт зі Стефою
→ доступ до технічних зон
→ перегляд архівів
→ ідентифікація маршрутів

Здається, все під контролем. Але це не код. Це — моя сестра. І це змінює все.

Зоряна поруч. Вона нічого не каже, але її присутність — як фундамент. Не галаслива, не нав’язлива. Вона — свідок. І нагадування, що я не один. Якби не вона, ми б не дізналися нічого. Її уважність, той випадковий дзвінок, знайдений телефон… усе це тримає нас зараз і дає надію. А думка, що я мав це помітити першим, ріже зсередини.

Будівля адміністрації зустрічає нас тишею і стерильним світлом. Біля рецепції стоїть дівчина. Синці під очима, автоматична усмішка.

— Добрий вечір. Мені потрібен хтось із керівництва. Терміново, — кажу чітко. Мій голос рівний. Не прохання — констатація.

Вона кліпає.

— Я покличу пана Дорошенка, — каже і хапається за телефон.

Мовчимо. Я знаю цього чоловіка. Він з тих, хто більше турбується не про суть, а про зовнішнє враження. Ми з ним ніколи не можемо порозумітися.

Зоряна поправляє пасмо волосся. Знову. Цей жест — її сигнальна система.

З’являється Дорошенко. Сорочка пом’ята, очі червоні. В руках — папка.

— Слухаю, пане Оресте. У чому справа?

— Доступ до камер зовнішнього спостереження, — кажу відразу. — Є підозра, що моя сестра зникла. Стефанія Ольшанська. Телефон знайшли біля службового крила. Двері були не замкнені.

Його брови ворушаться. В очах — автоматичний захист. Те саме, що у всіх адміністративних менеджерів: мінімізувати, відкласти, відмежуватися.

— Розумієте, ми не відкриваємо доступ до камер без…

Я перериваю його м’яко, але холодно:

— Це не прохання. Ви знаєте моє прізвище. Якщо на вашій території зникла моя сестра, у вас два варіанти: або ми вирішуємо це тут і зараз, або ви пояснюєте все поліції.

Мовчу кілька секунд. Пауза як зброя. Він переводить погляд на Зоряну. Та не рухається. Тільки дивиться прямо. Її спокій красномовніший за будь-який тиск.

— Гаразд. Ходімо, — каже нарешті. — Серверна ліворуч. Я дам тимчасовий доступ. Але, будь ласка, не інформуйте родину, поки ми не…

— Якщо з нею все гаразд, ніхто не дізнається, — відповідаю спокійно. Але всередині вже все вирує.

У серверній пахне пластиком, кавою й перегрітим пилом. Монітори — як вікна в паралельну реальність. На одному — дорога. На другому — паркінг. На третьому — службовий вхід.

— Потрібно з першої до третьої ночі, — кажу оператору. Хлопець худий, у навушниках, мов привид.

Він киває. Швидко вбиває команду.

Зоряна стоїть поруч, трохи осторонь. Але я бачу, як її очі ковзають по техніці, по дротах, по рухах оператора. Вона, як і я, довіряє лише тому, що бачить.

І ось кадри. Ніч. Сіре зображення. Пікселі — як зерно на фото старого "Полароїда".

— Стоп, — кажу. — Сюди.

На екрані з’являється Стефа. Йде швидко. Телефон у руці. Зупиняється біля дверей. Дзвонить. Певно, Зоряні. Потім щось каже, озираючись. Шкода, що вуличні камери без звуку. Нахиляється. Телефон падає. Вона не підіймає. Просто заходить усередину. Ми дивимося далі. Стефа так і не вийшла з того приміщення. Проте зранку вийшов якийсь чоловік. Інші працівники почали ходити, і це трохи плутає.
Я відчуваю, як повітря в кімнаті густіє.

— Перемотай назад. Хто заходив перед нею?

Оператор перемотує.

Чоловік. Високий. У формі. Без бейджа. Обличчя не видно, камера ловить спину.

Пауза.

Я дивлюсь на екран, і в голові складається нова карта: маршрут, час, сигнал. Рівняння, у якому ще не вистачає змінних.