Розділ 15.1 Орест

Орест

— Давай поговоримо? — її голос тихий, але в ньому з’явилося щось нове. Більше твердості, менше тривоги. Та все ж вона озирається.

— Йдемо, — відповідаю без роздумів. — Розповіси все в номері. Там буде спокійніше. Потім вирішимо, як діяти.

Я встаю. Простягаю їй руку. Вона хапається за неї не одразу, ніби зважує. І лише тоді розумію: це не жест ввічливості. Це потреба. Справжня, жива. Вона тримається не за мене, за опору.

Ми йдемо мовчки. Не тому, що нічого сказати. Навпаки, в кожному з нас вир думок. Але я бачу: їй потрібна пауза. Кілька хвилин тиші, щоб не розсипатися. Вона все ще стискає маску в долонях, як бар’єр.

Я відчиняю двері в будиночок. Вона заходить першою, обережно, але без вагань. Майже одразу обертається до мене.

— Це… — простягує мені телефон. Без зайвих слів. Просто подає.

Я беру. Тріщини. Знайомий чохол.

— Стефа, — кажу.

— Так. Я дійсно просто хотіла трохи провітритись. Втомилася від усієї цієї метушні. Пройшлася. Коло службового приміщення, просто на землі, побачила його. Якби не глянула під ноги, навіть не помітила б.

Я сідаю на край ліжка. Телефон у руці — як доказ. Уламок картини, яка ще не склалася. Погляд ковзає по склу, що віддзеркалює кімнатне світло.

— І це після того, як вона дзвонила тобі вночі? — уточнюю, не піднімаючи очей.

— О першій сорок три, — відповідає чітко. — Побачила зранку. Хотіла сказати, але постійно щось заважало. Твій телефон не замовкав, тебе постійно хтось кликав. А я… я не хотіла робити з цього сцену. Сподівалася побачити Стефу на ювілеї. Але коли знайшла телефон, зрозуміла, що потрібно щось робити…

Я розумію: просто телефон не міг викликати в ній стільки емоцій. Тому припускаю:

— І ти пішла туди сама, — підводжу погляд. — У службову зону?

Вона киває. Повільно.

— Там була кімната. Коробки. Багато. І в одній, я побачила, якісь пакети. Без маркування. Але в кімнаті було темно. Я ледь щось розгледіла зі своїм ліхтариком. А потім з’явився чоловік… у формі. Без бейджа. І вивів мене звідти. Не грубо, але... тривожно. В його погляді було щось… дивне.

Вона знизує плечима, ніби їй досі ніяково. І тихо додає:

— Вибач, що не сказала раніше.

Я глибоко вдихаю. Зоряна не винна. Я це знаю. Я пам’ятаю кожну її спробу заговорити. Але злість усе одно підіймається — на себе. Бо саме я мав усе контролювати. А натомість… навіть не помітив, що сестра зникла. Навіть не запідозрив.

— Я не звинувачую тебе, — кажу рівно. — Ти зробила правильно. І головне — вчасно.

Мить тиші. Потім я кладу телефон на тумбочку, встаю.

— Але сьогодні ми нікому нічого не кажемо.

— Ти серйозно? — її очі розширюються. В них щось між протестом і страхом.

— Абсолютно. Сьогодні ювілей діда. Партнери, родина… майже всі тут. Якщо здіймемо паніку — це буде зле. Особливо для дідуся.

— Але ж… — починає вона, та я перебиваю м’яко, але твердо:

— Це не означає, що ми нічого не робимо. Ми діємо. Але розумно. Без галасу. Я обережно поговорю з керівником персоналу, адміністратором. Дізнаюся, хто працював минулої ночі. Поставлю потрібні запитання. Але без істерик. Без "зникла людина". Поки що. Якщо буде потрібно, залучу людей, яким довіряю.

Вона напружено хитає головою:

— Тобі легко казати "спокійно". Ти завжди такий… — вона зупиняється. — А я не знаю, як не панікувати, коли в голові, суцільні сценарії з кримінальних новин…

Я нахиляюся трохи вперед. Наші погляди зустрічаються.

— Ти не одна. Ми діємо разом. Добре?

Її очі блимають. Я бачу, як у ній бореться страх і довіра. Але вона киває.

— Я допоможу, — каже. — Але ти теж маєш одну умову виконати.

— Я слухаю.

— Жодних таємниць. Ми — команда. Інакше нічого не вийде.

Я киваю. Простягаю руку. Вона вкладає свою долоню в мою. Її рука тепла, м’яка.

Я тримаю її ще мить. І раптом вона каже:

— Може… вона просто… заснула? Загубила телефон — і все? Може, вона у себе? Може, просто щось сталося?

Її голос тремтить. У ньому не віра — надія. Ламка, вразлива, але жива.

Я не хочу обривати цю нитку.

— Перевіримо, — відповідаю.

Встаю. Вона — слідом. І тут я помічаю: вона досі боса. Туфлі у неї в руці.

— Надінь щось, — м’яко прошу. — Капці, кеди… неважливо. Головне щоб тобі було зручно.

Вона обережно усміхається, заправляючи пасмо волосся за вухо:

— Краще вже ці підбори. Якщо хтось побачить, буде дивно, що "наречена" блукає в капцях…

— Логічно, — зітхаю, спостерігаючи, як вона взувається.

Її рухи точні, трохи нервові. Але в них є щось жіночне, вольове. Вона звикла тримати себе в руках. Навіть коли страшно. Навіть коли болить... І саме ця стримана вразливість б’є по мені сильніше, ніж будь-які слова.

Я прокашлююсь, відганяючи цю думку.

Ховаю телефон Стефи в кишеню. Ми виходимо.

Надворі вже ніч. Тиша насичена цвіркунами і далеким шумом святкування. Повітря прохолодне. Доріжка встелена декоративною бруківкою, яка тихо клацає під каблуками Зоряни.

Я йду трохи попереду, вдивляючись у напівтемряву. Ми мовчимо. Але ця тиша не гнітить… Вона зосереджує.