Розділ 14.2 Орест

Орест

Я щойно вириваюся з нескінченної розмови з одним із партнерів по бізнесу і одразу сканую простір поглядом. Людей багато, світло м’яке, повітря насичене музикою й трохи вином. Але її… її немає.

— Ти Зоряну бачила? — звертаюся до бабусі, яка стоїть неподалік і саме ставить келих на піднос офіціанта. Мій голос рівний, стриманий. Усередині пульс пришвидшується, але обличчя тримаю.

— Вона пішла в бік саду, — бабуся посміхається м’яко, майже лукаво. — Хотіла подивитися на захід сонця. Романтично, правда? — її голос звучить легко, але очі... очі уважні. Занадто. Вона не з тих, хто пропускає важливі деталі. — Втомилась трохи. Якщо хочеш, йди, відпочиньте разом. Перед дідом вас прикрию, — додає змовницьки, підморгуючи.

— Скільки часу тому вона пішла? — запитую. Не тисну, але фокус уже змінився.

— Хвилин п’ятнадцять, може двадцять. Он туди, — показує жестом. — За фонтан. Але... Оресте, я хочу з тобою поговорити. Це важливо.

— Зараз? — мій голос автоматично зосереджується.

— Можемо відкласти на завтра, — лагідно торкається мого передпліччя. Її дотик завжди був як сигнал: «Я поруч, але й ти будь уважним». — Ти хвилюєшся через свою кохану. Це зрозуміло. Я не стану забирати твій раціональний ресурс, коли він тобі потрібен саме зараз.

Кохана. Слово, що ще не вкорінилось у моїй свідомості. Звучить як роль. Як фраза зі сценарію. Але водночас… лягає на вухо занадто природно.

— Гаразд, — киваю. — Але точно ця розмова може почекати?

— Може. Йди. Вже темно. А вона там одна.

Я віддаляюсь швидким кроком. Це ще не біг, але вже й не просто прогулянка.

Вона не сказала мені. Не уточнила. І це — не схоже на неї.

Я зупиняюсь. Дістаю з внутрішньої кишені піджака телефон. Шукаю її контакт. Натискаю.

І в ту ж мить екран сам засвічується:

Зоряна.

Відповідаю миттєво.

— Де ти? — питаю спокійно, але прямо. Відтінок у голосі — контрольований, не м’який. — Все добре?

— Ні… не зовсім, — її голос ледве вловимий. Важке дихання, слова стискаються між видихами. — Я знайшла дещо. Телефон Стефи. Можеш вийти мені назустріч? До фонтану. Я йду з боку службових приміщень.

— Вже йду, — коротко відповідаю, й у голові миттєво складається мапа території. Якщо вона не в саду, а десь біля службового входу це навряд випадковість. Або шукала, або щось знайшла. Обидва варіанти мені не до вподоби.

Я чую в її голосі тремтіння. Вона намагається триматися, але я це чую: вона налякана. Вона тихо лається. Сама до себе. Це поганий знак. Рухаюся швидше.

За кілька поворотів я її бачу.

Вона з’являється з темряви, немов тінь. Босоніж, із туфлями в руці. Волосся трохи розпатлане. В очах — тривога. Не паніка. Саме тривога. Контрольований страх, який ще не зламав її, але добряче потряс.

Я зупиняюсь за крок. Не торкаюсь. Але готовий. Якщо похитнеться — підтримаю.

— Ти в порядку? — тихо питаю.

— Так. Але я трохи налякана. Потім розповім. Я просто…

Мій погляд ковзає до її руки. Телефон. Не її. Я одразу впізнаю. Це телефон Стефи. Я пам’ятаю цей дивний чохол.

— Де ти його знайшла? — вказую на смартфон.

— Біля службового входу. Просто лежав на землі.

Я стискаю щелепу. Глибоко. Повільно. Так я збираю себе докупи, коли щось не вкладається в межі прийнятного.

— Добре, — кажу коротко. — Ідемо. Тут не місце для розмов. Тобі треба сісти. Відпочити. А я… я тебе вислухаю.

— Я не хотіла тебе лякати, — її голос майже винуватий.

— Я не з тих, хто лякається, — відповідаю. — Але я з тих, хто хоче знати, куди поділась моя... наречена.

Її усмішка — швидкоплинна, трохи сором’язлива. Але жива.

— Я просто… — замовкає.

Поруч є лавка. Киваю в її бік.

— Сідай. Хоча б на хвилину. Ти боса, Зоряно.

— Я... просто зняла туфлі, щоб швидше йти, — знизує плечима. Її рух рефлекторний, простий. У цьому жесті вона не грає, не демонструє хоробрість. Вона просто діяла.

Зоряна сідає. Я бачу, як її пальці нервово поправляють пасмо волосся. Сигнал. Нервує. Вона в стані підвищеної тривоги. І хоч старається триматися, це вже проявляється тілом.

— Сядеш поруч? — питає, не дивлячись. Тихо. Я розумію, це не про ввічливість. Про довіру.

Я мовчки сідаю.

— Вночі мені дзвонила Стефа, — шепоче вона спокійно. Але я чую, як її тіло напружується при цьому.

Я теж напружуюся. Але мовчу. Чекаю.

— Побачила зранку. Не встигла сказати. А зараз... знайшла її телефон. Біля службового входу. І… — вона стискає маску в руці. — І мені дуже страшно, Оресте.

Я не зітхаю. Просто дивлюся на неї прямо. Зосереджено.

— Тоді ми розберемося. Разом. Але обережно, — торкаюся її плеча. Не тисну, радше підтримую. — Ти правильно зробила, що сказала мені.

— Не одразу... — знову те саме винувате знизання плечей.

— Ти ж не агент ЦРУ, — усміхаюся. Криво, але щиро. — І навіть їм іноді страшно.

Мовчимо.

А в моїй голові холодний аналіз. Якщо Стефа справді дзвонила вночі, а тепер її телефон валявся біля службового входу, а сама вона не виходить на зв’язок... це вже не підозра. Це задача з обмеженим часом. І кожна секунда без дії, це крок у темряву.

Я знаю, що робити. Але спершу — нормальна розмова із Зоряною. Вона не фрагмент рівняння. Вона — частина рішення.