Розділ 14.1 Зоряна

Зоряна

Світло в коридорі блимає. Холодний флуоресцентний відблиск ковзає по стінах, роблячи простір ще більш безособовим. Я стою біля входу в нерішучості, яка триває лише мить, але здається вічністю. Потім повільно скидаю туфлі. Вони, хоч і не на шпильках, усе ж занадто гучні для цієї напівтиші.

Я ховаю їх за рогом будівлі — обережно, біля низького декоративного куща, що росте коло доріжки, якою доведеться повертатися. Шкіра ступнів торкається плитки — холодної, шорсткої. Щоразу, коли стопа ковзає вперед, через мене пробігає легкий електричний струм. Не біль, радше згадка про те, що я ще тут.

Телефон Стефи в моїй руці. Він майже непомітний у півтемряві. Я сховала його за маскою.

Дихаю рівно. Таке враження, ніби я йду не просто коридором, а заходжу в простір, де щось приховано. І якщо мої здогади правильні… Я не можу дозволити собі паніку. Лише контроль. І трохи удачі.

Перша кімната — порожня. Лампа над столом мерехтить, наче нервово кліпає. Стає холодно. Пластикові стільці, порожня шафа з підписом «персонал». Звичайне службове приміщення. І все ж у повітрі щось не те…

Мої пальці злегка тремтять. Але я не зупиняюся. Рухаюся далі.

Відчиняю ще одні двері.

Тут темніше. Вікна щільно зашторені. Запах трохи металевий, наче залізо після дощу. Я вмикаю ліхтарик на власному телефоні. Промінь світла ковзає по коробках, складених у хаотичному порядку. Картон грубий, не новий. Але один із ящиків… розкритий.

Я нахиляюся ближче. Усередині — пакети. Білі. Герметичні. Без написів, без маркування. Деякі з них ущільнені вакуумом. Як стерильні. І саме ця стерильність — лякає.

Мене зненацька накриває озноб. Це не холод — це тіло відчуває тривогу раніше за розум.

— Спокійно, — шепочу сама собі. Голос сухий, майже невидимий. — Просто коробки... Ти нічого не бачила.

Я вже повертаюся до виходу, вимикаючи ліхтарик, коли раптом чую глухий звук. Клацання. Відчиняються двері за спиною.

Кроки. Важкі. Повільні. Удар серця — як вибух у порожній кімнаті.

— А ви хто? — голос низький, не різкий, але насичений внутрішньою загрозою. Ніби тінь у формі.

Я обертаюся повільно. Телефон Стефи ховаю під маску, стискаючи пальцями так сильно, що майже ріжу шкіру.

Переді мною стоїть чоловік. Кремезний. Стрижка майже під нуль, коротка щетина, без бейджа. Очі — оцінювальні. Погляд — не гостинний. Тіло — напружене, готове до реакції. У ньому щось знайоме, як у тих, хто звик діяти без запитань.

— Я… перепрошую, — мій голос звучить м’яко. В ньому можна вловити легкий сором і збентеження. Образ загубленої гості. — Вийшла подихати повітрям і… мабуть, збилася з маршруту. Тут усе так схоже. Я вже навіть встигла злякатись.

— Тут не місце для гостей, — каже він, не відводячи погляду. Його очі ковзають по мені, затримуються на руках.

Я повільно, з виразом щирої невинності, вказую на свій атрибут.

— Маска для вечора. Сьогодні ж маскарад, — додаю з посмішкою.

Він мовчить. Мовчання довге, як оцінка на співбесіді. Але я не кліпаю. Дихаю рівно. Стою впевнено. Довге плаття прикриває мої босі ноги. Це рятує.

— Вам сюди не можна, — каже чітко.

— Я вже зрозуміла, — відповідаю з полегшенням. — Вибачте за непорозуміння. Я більше не займатиму ваш час.

— Я проведу, — його слова звучать як наказ, але я киваю, вмикаючи ширшу посмішку.

Він іде першим. Його постава пряма. Хода впевнена. Я йду за ним, намагаючись зберігати внутрішній ритм. Не бігти. Не тремтіти. Бути «гостею». Бути «випадковістю».

На виході повітря здається холоднішим. Темрява ночі лагідно накриває мене. Ховає. Допомагає дихати.

— Вам у той бік. Біля фонтану — ліворуч. Гарного вечора, — каже він. Його голос уже інший. Спокійніший. Але небезпечно теплий. Стриманий.

— І вам, — відповідаю та йду. Не біжу, хоч тіло вже готове. І тільки коли двері зачиняються я дозволяю собі зупинитися.

Притискаюся до стіни, ніби вона опора. Вперше за кілька хвилин вдихаю повітря на повні груди.

Я нахиляюся, беру свої туфлі. Не взуваю, затискаю в правій руці разом зі смартфоном Стефи. Лівою швидко знаходжу номер Ореста в контактах. Натискаю.

— Ну ж бо… — шепочу. Голос хрипкий, тремтячий. — Візьми трубку, прошу...

Я йду швидко. Камінці впиваються в босі ступні, але я вже не відчуваю болю. Лише фокус. Лише мета.

Світло гірлянд попереду — як маяк.

Зараз я розумію тільки одне: я мушу знайти Ореста. Негайно.
 

Дякую всім за увагу до цієї історії. Наступний розділ вийде в середу, 30 липня❤❤❤